Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 153

— Синочки, витязі мої, одпустіть душу праведну, чисту на волю! Увесь вік будемо за вас молитись.

Ніга припадала до ніг охоронців, хапала їх руками, тулилась обличчям до землі.

— Ходи звідси, стара. Служимо князеві, не тобі.

— Охо-хо!.. Небо і боги! Поможи, ріко Десно, душам нашим. Ох, річечко світлая, матінко Десно чистая… — Ніга молилась до землі, до неба, до ріки. — Обмиваєш ти круті береги, жовті піски і білий камінь горючий своєю бистриною і хвилею ясною. Порятуй дочку мою єдиную! Винеси у чистеє поле, у теплеє море, за топучі болота, за зибучі піски. За соснові ліси, за осинові тини!.. Матінко водице, рідна голубице, біжиш ти по пеньках-колодах, по лугах-болотах, біжиш чисто і цнотно, очищаєш береги і землю від гнусу. Зніми із Гайки, дочки моєї, прокляття смерті-Морани, заховай у хоромах Перунових, за замки вогненні. Порятуй рід її від смерті. Забери намість неї мене, стару-немічну, усіма покинуту… — стогнала-молилась стара Ніга.

— Мамо, що ти так побиваєшся? — від ріки гукнула до неї Гайка. — Нащо мені таке, життя? Не хочу його, нене. Прости!..

— Ой доню, життя єдине має людина, яке воно не є. — І знову припала до землі у молінні.

Гайка подивилась на своїх охоронців. Вони сиділи над берегом, дивилися на плин води. Гайка рвучко шубовснула у бистрину й сховалась під хвилею. Потім виринула її голова, голосно зареготала до розгублених отроків, що заметушилися на березі.

— Ловіть! — І знову зникла під водою. Лише чорторий закрутився на тому місці- та бульбашками взялося плесо.

Як не вдивлялась стара Ніга у середину ріки, вже не бачила Гайки.

Отроки теж не бачили. Бігали на березі, не знали, в який бік кинутись.

Над зеленими лугами і темною, синьо-чорною смугою лісів прогуркотів розкотистий грім. Збурунилась білою піною ріка. Перун-громовик метнув по враз зчорнілому небу вогненну стрілу.

На березі Десни стояло три розгублені постаті. Ніби не помічали шаленого дощу, що періщив їхні спини. Даждьбог посилав Землі свою любов і життєву снагу.

Буяти врожаю на землі руській… Та не всім жати його…

Оглавок четвертий

Смерть племені

Пильно вдивляються очі в рядки. Ледве прочитує слова. Скоріше, здогадується.

А воно ж одне слово — а цілий світ встає за ним.

Навала… Орда… Здається, вони були одвічно… Відколи існує руський народ.

Чорніє обрій від чорної орди. Широчінь степу перегородили списами вої князя роденського — Люба. Перегородили грудьми своїми свій степ. Своє поле. Кольчуги й шоломи їхні виблискують на сонці.

Чорна курява все ближчає. Ось відривається од неї загін комонників. Мчить, яко вітер, на Любових мужів, що стоять залізною стіною, ощетинені ратищами й списами.

Смагляві, чорноокі, вилицюваті степовики, загорнуті в сірі повстяні вотоли, з лютою несамовитістю мчать на край роських шерег і заїжджають зі спини роським боям. А від орди вже летить новий загін і шарпає довгими списами передні лави воїв. І знову загін. І ще один… ще… Ніби лавина зірвалась з гори й уже обступила звідусюди острівець росичів. Здригнувся ялівець на високому шоломі князя Люба, потонув у кипучому вирі несамовитої січі. Тріщать, ламаючись, списи. Бряжчать мечі, скрегоче залізо кольчуг. Над головами шумить дощ стріл.