Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 154

Коли сонце зачервоніло, обпившись людської крові, й обважніло скотилося на захід, до росичів пробився загін Будимира. Прокладав шлях через людські тіла, через чорні голови степовиків, на поміч князю Любу і невеличкому гурту його вцілілих ще роденців.

Як тільки сонце-Ярило всілось на пурпурово-сизій подушці хмари й вечірнє небо оповилось прозорою серпанковою пеленою, степові ординці відступили од росичів.

Будимир оглядався довкруж: де ж князь Люб? У січі бачив його мерехтливий червоний ялівець поруч.

До Будимира ведуть бранця.

— Хто єси? — прохрипів уличанин. — Якого роду-племені народ твій? Звідки?

Бранець гордо зиркав на всіяне мертвими тілами світлочубих росичів поле. Лиховісно блиснули його очі, скривились тверді, запечені смагою вуста. Засмагла до чорноти його пика була суцільно змережена рубцями від давніх ножових поранень. Так, що на тому обличчі вже не росли ні борода, ні вуса. Такі ж спотворені лиця були і в інших поранених ординців.

Степовик тицяє себе в груди пальцем і показує вдалеч, туди, куди відійшла орда. Його різкий гортанний голос виокруглював усі звуки, і від того здавалося, що мова його клекотить у горлі.

— Наш народ великий і могутній. Наше плем'я найбільше і називається воно — алани, або яси. Ми — яси. Ніхто нас іще не переміг. Ви хоч мужні воїнники, та не здолаєте нас. Бачите, скільки вас уже лишилося? Купка! А нас — тьма. Ми розчавимо вас…

Бранець гордовито оглядав баралище. Усі, хто слухав його, збагнули: це прийшли алани, яси. Це прийшов новий народ, якого ще ніхто не переміг…

— Ми ніколи не зупиняємося перед заставами. Ми їх трощимо, як сухий бур'ян під копитами наших комоней. Ми знаємо тільки перемоги… або смерть… Ми…

В цей час над головами росичів прошуміла стріла і вп'ялася бранцеві в горло.

Він хитнувся, м'яко підкосивши коліна, звалився на землю.

Будимир підняв очі до своїх воїв, іронічно кинув:

— Переміг….

Обвів поглядом похилені голови росичів. Але ж… де Люб?

— Де ж князь?

Вої розступились. Перед ними на землі лежав князь Люб. Довге русяве волосся, як солома в снопу, стелилося по зраненій копитами землі. Очі його були розплющені. Князь дивився у вечірнє небо, що рожевіло від сорому за рід людський. Пощо вбиваєте, люди, один одного? Пощо тягнете руки до чужого хліба — навчіться свій вирощувати!

— Брате Будимире, дозволь поховати. Скоро ніч. Не встигнемо й могил вирити. А вранці… хтозна, чи буде кому нас засипати землею.

Будимир обіперся на меч, дивився у мертве князеве обличчя. Тепер уже відпочине. Напрацювався, князю, стачить, на весь твій вік.

— Нашого князя не дамо хоронити тут. Заберемо з собою. Прийшов із землі полянської на світ і має лягти у землю полянську, — загучав голос роденця — коваля Бабоші.

Будимир не перечив. Зрештою, хто він їм, отсим воям відважним? Лиш побратим по мечу.

А завтра вранці знову налетіла орда. Знову січа…

Власне, це вже була і не січа — побоїсько. Котилися голови роденських росів і полянських воїв од кривих і довгих мечів непереможних аланів. Тріщали кістки. Хропіли коні. Ніхто не благав пощади. Будимирові очі не бачили перед собою нічого, окрім плескатих, знівечених рубцями безбородих облич, окрім занесених над головою мечів…