Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 143

— Відпусти додому, Гайко, моїх воїв. Візьми моє життя. Тої ціни тобі стачить? — Зизі Яневі очі гнівно, стрельнули врізнобіч.

Гайка знову ворухнула бровами-крильми біля перенісся. Потім обернулась назад до своїх людей.

— Се боярин Вишатич, браття. Може, відпустимо його?

— За яку милість, Гайко? — обурився рудобородий чоловік, що стояв за її спиною.

— Колись мене врятував… од вогнища Перунового. Нині ж сина мого… відібрав у мене…

— Аби зробити з нього такого ж кровопивцю? Любо, лю-у-б-о! — насмішкувато кривив уста рудобородий.

— Не годна судити нині… браття. Розсудіть самі.

Гайка кинулась у гущавінь. Звідти почулося її схлипування.

— Жона — вона завжди є жона. Матір!.. — хтось серед татей співчутливо зітхнув.

— Гайка — наш привідця. Ліпше усякого мужа. І відважна!

— Що тут за віче?

Незнайомий гучний голос відразу ж змусив усіх поглянути вгору. На краю логу здибився гнідий високоногий кінь, а з нього схилявся, розглядаючи людей, що метушилися на дні його, великотілий верхівець. Золотиста брачина його сорочки іскрилась у променях сонця. Темні очі під широкими дугами брів насмішкувато розглядали зборисько людей. На круті плечі його звисали густі пасма чорного волосся, з-під якого справа блиснула велика золота серга.

Вишатич аж підскочив на радощах.

— Князю Володимире, се я, Вишатич Янь! Князю!.. Поможи!.. Рятуй… Таті нас загнали сюди!..

Вершник блискавично скинув з плеча лук і натягнув тятиву.

— Тікаймо! — гукнув хтось із Гайчиних людей. — Чернігівський князь Володимир Мономах!.. Наскочив…

— Стій, не стріляй, князю! — гукав Вишатич до Мономаха. — Їх не дістанеш стрілами в хащах. Обходь з дружиною лог. А я тут… Звідси! Гей, вої-дружинники, за мечі!

Володимир Мономах опустив лук на спину коня. Другої миті він вихопив турячий ріг з-за паска и затрубив тривогу.

Княжа дружина, що розгортала свої лави для полювання, збиралася довкола Володимира. Тим часом князь приглядався до Вишатича, котрий видряпувався по крутому схилу логу вгору, до нього.

— А таки ж Вишатич! — вигукнув Володимир Всеволодович. — Отеє так лови! Біг за вепром, а піймав боярина. Га-га-га!

— Пощастило ж мені, князю, що наскочив на сю улоговину. Уже б дриґав на гілляці ногами. Ху-ху… Як отсі мої добрі молодці. Х-ху-ху… — витирав рукавом чоло.

— Кого ж будемо тепер ловити, воєводо? — реготав князь.

— Татей-душогубців.

— Татей?! — насмішкувато дивився князь Володимир на воєводу.

— Не кпинь над старим воєводою, князю, — ображено набичився Янь. — Бачиш, двоє моїх воїв уже гойдаються на воривці.

— Хто ж їх ото?.. — жахнувся князь, і справді угледівши двох висельників, що метелялися під дубом.

— Гайка! Гріховна проскупиця… — лячно вихекав з грудей Вишатич і скулився всім своїм маленьким кістлявим тілом.

Володимир недовірливо поглянув на Вишатича. Боярин, певно, несповна розуму. Ще такого ніде не чувати, щоби жінка та була провідницею татей.

— Ходімо звідси, воєводо. Пригощу тебе пивом. Одійдеш од ляку. — Володимир хвацько стрибнув із сідла.