Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 144

Вишатич якось дивно хлипнув носом повітря і, все ще хитаючись та озираючись, поплентався слідом.

Раптом він шаснув убік. Йому здалося, що перед ним у кущах майнули чиїсь босі ноги. Трусонув головою, прихилився до сосни. Раптом закричав:

— Ось вона! Це вона! Держіте її!

Навпроти нього, втискуючись спиною в могутній стовбур сосни, заціпеніло стояла Гайка. На плечах і на обличчі її ворушилися розхристані пасма волосся. Вона заплющила очі, ніби завмерла.

Дружинники Вишатича також упізнали Гайку. Хтось із них коротко реготнув:

— Тепер твоя черга гойдатися на гілляці, проскупиця окаянна! — Певно, се був той дружинник, якому довелося вже розпрощатись із життям і відчути на своїй шиї зашморг.

Гайка не рухалась із місця. В усі очі дивилася на Вишатича. Не впізнай, не впізнай її, воєводо! Але воєвода ступив за спину князя Володимира й мовчки став давитися в її бік.

— Вона! — тицьнув пальцем ще раз.

— Боягузе лукавий… — прошипіла Гайка до нього й простягла обидві руки вперед. Їх в одну мить дружинники скрутили сирицею…

Ніга Коротка так і лишилась жити в Претичевій хаті.

Після половецького набігу не було кому збудувати хижі удові гридя Порея. Вся надія була на Нерадця. Але Ніга прокляла його, кровопивцю людського. Гадала, що поставить на ноги Гордяту, з ним і доживатиме віку. Лихі люди відібрали у неї й онука. Тепер лишилась одна. Гіркими сльозами виплакувала свою долю. Синів плекала-ростила. Рук не жаліла для них, ані безсонних ночей. Кривди нікому не заподіяла — ні другові, ні ворогові своєму. Та правду люди кажуть: добру людину бог любить, та щастя не дає. В тужній самотині сивіла й сліпла Ніга. Від виплаканих сліз, від невиплаканої недолі.

Не було синів, не стало Гордяти. Ошаліла Гайка, прибігши з полону, чаїцею розпачливою побивалася за синочком. Їздила до Києва. Три дні колотила-грюкала у ворота боярина Вишатича. Та напустив боярин на неї псів, а потім двох челядинів. Прогнали її.

— Іди геть, злодійко! — гукали до неї.

— Я ваша колишня осподариня Гайка! Я з полону втекла! Віддайте Гордяту!

— Немає у нас такої осподарині.

— Віддайте сина! — волала до людей. А може, до каміння. Бо не знала, що у лакуз і в челяді боярське срібло витруює людське серце.

— Немає у нас твого сина. Боярин Вишатич одвіз свого сина Василія до Новгорода Великого, віддав до науки дякові. Гордяти ж не відаємо! — слиняво реготали їй в очі.

Багато днів Гайка никала попід воротами Вишатиного терема. А потім щезла. Ніга Коротка не дочекалась нікого. Тужила мовчки за онуком. Тужила над зламаною Гайчиною долею. Якби могла, вколупнула б свого серця для неї. Та ба.

Іншої долі накувала Гайці зозуля. Ніде не сховаєшся від неї — ні в полі половецькому, ні у власній хаті. Отож недарма кажуть: не родися вродливим, а родися щасливим!

Люди, зустрічаючись то в церкві, то на торгу, пошепки оповідали один одному, що Гайка об'явилася в лісах із ватагою татей-розбійників. Що вони, яко тії біси, налітають на санях на боярські погости довкола Києва, палять їх, а добро роздають бідним людям. Ніби до неї багато охочих пристає: жебраки,