Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 142

На майдані, коло храмів божих, сконав біловолосий ворохобний гончар Ставко. Воєводині мечники посадили його на палю. Кличани й биричі оголосили повсюди, що так буде скараний кожен ворохобник і бунтар, який осмілиться підняти руку чи непоштивим словом осквернити владу полоцького чи київського князя.

Скоро з Києва прибула валка повозів із зерном. Його роздали у борг, під новий урожай, голодним полочанам. Воєвода Янь передав затишений ним град посаднику Юрію і престарому, немічному Всеславу. Сам же повернувся до Києва.

Йшли з великою тихістю. Обходили стороною міста і весі — навколо них нишпорили в лісових нетрях незчисленні зграї розбійницьких ватаг. Нежитовиця, яка косила усе, що дихало, засуха, голод плодили й живили численних дрібних злодіїв — проскупіїв і великих грабіжників — татей.

Мечники Вишатича полишили за спиною полоцьку й мінську землі. З обережністю минули чернігівські ліси й козелецькі пущі. Йшли вздовж Десни-ріки. Сонце звернуло із зеніту року. Пестило обличчя теплом і розморювало тіла. Скоро вже ступлять на київську землю. Там безпечніше, ближче до стольного града, до княжої влади.

Раптом на загін Вишатича посипались стріли. З усіх кінців почулися гуки, бойові заклики. З-за стовбурів дерев на дружинників неслися лави ошалілих верхівців, неймовірно галасуючи, ніби загонщики на ловах. Вишатич спинився. Його вої, збившись докупи, вхопились за мечі. Але навальний натиск верхівців з такою стрімкістю врізався у збитий докупи загін, з такою несамовитістю розсік його списами і ратищами, що воєвода не встиг опам'ятатись. Його загін відтіснили у глибокий обривистий лог. На дні його пузирилась гнилим духом лива. Коні в'язли в ній по коліна, брьохались черевами в липкій багнюці. А зверху на них сипались тонкі й дошкульні стріли.

Загнана в болото й знесилена дружина Вишатича скоро вже не могла протистояти татям, Стріли закінчились. Мечами не дістати… Тоді розбійники стали арканити один по одному воїв і витягувати з логу нагору.

Воєводу витягли останнім. Він був поранений стрілою в щелепу, але ніхто на те не звертав уваги. Його поставили поряд з іншими воями, для яких готували петлі з вірьовок. Вишатич дивився з потойбічним спокоєм, на вправні приготування татей-душогубів.

Уже повис на гілляці один дружинник. Задриґав ногами другий. По спині воєводи забігали колючі мурахи, коли перед ним спинився невисокий осанистий тать. Засміявся в обличчя Вишатичу.

— Давно не бачилися, боярине. Упізнав? — Голос його був хриплим, баб'ячим. Тать дивився на воєводу суворим поглядом сірих очей. На вустах звивався злобливий осміх. На високому чолі під смушевою шапкою чорніло випечене коло ханської тамги. Від міцно стулених вуст випинались тверді жовна під щелепами худого, нужденного лиця. Лише високі тонкі брови знайомо ворухнулись на переніссі. Вишатич похолов. Гайка… Бояриня його…