Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 145

упосліджені долею, розорені смерди, бездомні холопи-втікачі, роби Із невільницьких ям і всякий люд знедолений. Ніга розуміла, що зранене людськими обидами серце Гайчине жадало насититись помстою над кривдниками.

Та навесні того року чутки про Гайку-проскупицю затихли. Певно, забігла зі своїми татями далеко або десь ускочила в сіті боярських чи княжих осторожників.

Ніга стала від горя ще більше сліпнути. А тут ще й Нерадець добивав її серце. Знову об'явився у Василькові- граді. Знову порядкував у княжому дворі. Але для Ніги його вже не було. Був проклятий людьми і всіма богами здирця людський. Його вона не хотіла знати.

Отак і жила.

У теплі літні дні Ніга так-сяк господарювала на вгороді, на грядках. Напомацки знаходила пирій чи який інший бур'ян і видирала його. Красне літо недовге. Вистачало лиш на те, аби подумати, що їсти взимку. Розгинала затерплий поперек уже під вечір. Та руки її не спочивали й тоді. Сидячи на призьбі, в'язала у пучки сухі цілющі трави: безсмертник, кропиву, полин, материнку, звіробій. Все те даровано людині ще старими богами від болістей тіла. Але ні старі боги, ні новий християнський бог нічого не придумали від болісті душі. Щоправда, християнський вседержитель обіцяв вознагородження у царстві небеснім за терпіння й муки на землі. Але на схилі років стерзана кривдами і болями душа людська уже нічого не жадає. Лише одного — спочинку.

І Ніга Коротка шанувала в серці усіх владик, благаючи у них помочі не собі, а Гайці й Гордяті на сьому світі. Дістала десь ікону Ісуса Христа, але кланялась і Світовиду, й Землі, чарувала на волховській глиняній чарі біля живого вогню-бадняка, запалювала його на Новий рік. Та її моління й чари нікому не допомагали.

Від того в усьому зувірилась. Жила від дня до дня. Зціляла людей травами і заклинаннями. Люди за те допомагали їй жити. Хто шмат полотна підкине, хто дровець на зиму, хто мису пшона принесе чи лоєву свічу.

Літніми вечорами сиділа на призьбі, перебирала трави, муркотіла під ніс якихось пісень. Чомусь на старості, коли став згасати її зір, на диво ясно вигострювалась пам'ять. Спливали давно забуті пісні, веснянки, приповідки. Де й бралися. Чи, може, самі по собі народжувалися в ній. В'язалися у слова, лягали у дивні співанки. Люди переморгувались: виживає з розуму стара Ніга. Та їм невтямки, що ті співаночки витягують з її пам'яті добрі спомини. Ниточка за ниточкою — і покотився клубочок. А їй веселіше на серці. Ніби заново своє життя переживає, молоді та веселі літа приходять. Ніби другий вік їй даровано!

— Ніго, чуєш? Чи вже й оглухла баба? — гукає хтось за хвірткою.

Ніга обриває пісню, яка розмотувала в ній клубочок споминів. Приставила долоню до чола, примружила підсліпуваті сльозливі очі. Хтось білів коло хвіртки, по голосу ніби сусідка її — Вербава.

— Що тобі, голубице?

Хвіртка хряпнула. По стежці загупотіла босими ногами дебела молодиця.

— Хутчій біжи до свого Нерадця, Ніго. Кажи, хай рятує Гайку. В біду потрапила! Кажуть, схопили її Вишатичеві мечники і вкинули в поруб у Чернігові. У дворі князя Володимира. Бідна головонько! Завела душу й тіло в неволю… — схлипнула сусідка.