Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 5

Маленька жінка кладе обидві руки на стіл і каже несподівано весело:

— Скажу вам одразу: я маю проблеми з пам’яттю, тому у важливих справах прошу звертатися до нього, — показує підборіддям на стелю. — Я добре пам’ятаю, що сталося давно, наприклад, під час війни, чи коли ми сюди приїхали, пам’ятаю навіть, скільки коштував хліб відразу після визволення. Знаєш, дитино, скільки? Ні, звичайно, а я знаю, двадцять грошів. Але зате погано пригадую собі, що було вчора. То не є та хвороба на “а”, ну знаєш, всі її мають. Я просто стара.

— Добре, пам’ятатиму.

Старенька витягає з креденса розпочату пляшку горілки і вливає трохи до склянки з чаєм.

— Це пані зігріє, прошу випити.

Потім каже:

— Я — Ольга, а він, — показує очима нагору, — Стефан.

Вона ковтає гарячий чай і хоче відповісти; вже розкриває рота, але усвідомлює, що в її голові повно холодного густого туману. Показує на себе пальцем, спрямовує його в саму середину грудей, відчуває його дотик. Знає, що треба сконцентруватися, а тоді, напевно, пригадає. Думки клубочаться відразу під поверхнею, неспокійні пуголовки. Це, безперечно, від удару, тому вона почувається так дивно, ніби спить і ходить, як сновида, певно, має струс мозку, і від того думки змішалися і розлетілися, як фігурки з льоду. Знає, що тепер усе пригадає, тільки мусить зосередитися. Старенька уважно дивиться на неї, чекає. Але вона змучена, збирає думки, та, дякувати Богові, щось відволікає увагу Ольги від того непромовленого запитання, бо вона встає і йде в куток кімнати. Там стоїть пласка дерев’яна скриня, вистелена бурим коцом, на якому лежить чорна кудлата істота. Пес. Його довга шерсть нагадує шнурки, вовняні мотузки, сплутані патли, особливо на голові й ззаду. Він тяжко дихає, постогнує. Разом з Ольгою вони схиляються над тією сплутаною чорнотою. Неприємний кислий запах вдаряє їй в обличчя. Пес ніби відчуває їхню присутність — розплющує око і кидає на них короткий погляд. Той погляд — непроникний, чорний, глибокий, як колодязь, на дні якого можна побачити поверхню підземної води.

Вона заточується на сходах. Її підтримують. Ведуть до холодної напівпорожньої кімнати. Там стоїть низька приземкувата шафа, а на ній — порцелянове погруддя дівчинки зі світлим волоссям, перев’язаним блакитною стрічкою; є також залізне ліжко і знищене крісло з лози, колись біле, тепер строкате. Шматочки фарби лежать на підлозі — меблева лупа. Під вікном на розкладених газетах лежать яблука, вони тільки трохи поморщені, хоч вже кінець лютого. Повітря — гладке й вологе, як їхня шкірка. Електричний калорифер помалу його освоює.

Старенькі ще щось говорять, відчиняючи шафу (у ній повно старих, слизьких, голих ковдр), затягуючи фіранки, переставляючи глечика, поправляючи обрус на столику. Вже їх не слухає. Поволі, обережно лягає на ліжко, ніби це вона — цінна порцелянова фігурка, яку треба зберігати тільки у клоччі, і тільки лежачи у горизонтальному стані. Маленька жінка з рушником і зіпраною байковою нічною сорочкою ще на хвильку повертається.