Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 4

У будинку горить тьмяне світло, саме таке, якого вона не любить і яке завжди викликає у неї незрозумілий смуток. Лампочки мають найбільше сорок ват і висять високо під стелею. Світло для самогубців.

Звідкись біля неї з’являється пес, великий, білий, з кількома чорними латками на хребті — це, певно, він перед тим гавкав, але тепер мовчить, звично й уважно обнюхує її і зітхаючи веде до дверей. Жінка заходить у темні сіни, пес дряпається до внутрішніх дверей, коли вона рукою намацує вимикача.

— Уже повертаєшся? Ти ж щойно вийшов, — чути докірливий жіночий голос.

Світло падає на підлогу тонкою смугою, торкається ніг гості.

— Ох, — шепоче переляканий голос. — Хто тут? — Жінка пробує втиснутися у щілину світла.

— Вибачте, я заблукала, загубилася. Потрапила в аварію, їхала дорогою на Клодзко і несподівано впала в рів, ударилася. Я думала, що добре буде, коли знайду когось...

— Прошу ввійти, бо холодно.

Це була велика кухня зі столом посередині та білим великим креденсом під стіною. З-за столу неохоче встає старий чоловік у смугастій камізельці, вбраній на піжаму. Перед ним стоїть маленька худорлява жінка у блискучому вилинялому халаті. Гостя хаотично пояснює ще раз: залишила авто, впала у рів, їхала в бік Клодзка, прекрасна ніч, а в кінці говорить про Косу Вероніки. Дивляться на неї дивним поглядом — не може відчитати того виразу: смуток? спокій? втома?

Маленька жінка стоїть перед нею, як касирка, зараз дасть їй вхідний квиток, її дрібне обличчя червоніє від подиху морозу, який увірвався сюди крізь відчинені двері, або навпаки від тепла, що б’є від розжареної до червоного кухонної бляхи. Потім вона виймає з кишені гігієнічну хустинку.

— Прошу, сідайте, — каже, — у вас кров на губах.

Делікатно витирає їй кров короткими впевненими рухами.

— З вами все гаразд? Нап’єтеся чаю? — питає.

— Так, звичайно, охоче. Чаю. Чого-небудь.

Чоловік помагає їй зняти куртку, старанно складає її шалика.

— Чи щось з вами не так? Щось болить?

Ті прості запитання здаються їй складними і недоречними. Робить глибокий вдих, але він замість слів переходить у плач.

— Я вдарилася, мій автомобіль провалився у сніг. Я вибралася з нього і прийшла сюди. Певно, нічого мені не сталося, не помітно, щоб було щось не так, правда? Все рухається, о, прошу, подивіться, — усміхається і рухає руками й ногами, як паяцик.

Маленька жінка ставить перед нею склянку в оздобленій металевій підставці. Сідають за столом навпроти неї.

— Це така погода. Втрачаєш орієнтацію, — каже чоловік і дивиться на вікно, в якому відбивається лампа-сороківка під кулястим білим абажуром, примарний місяць.

— Зима ніяк не закінчиться.

— Завтра прийде внук, огляне вас. Маємо кімнати нагорі, переночуйте в нас, сьогодні вже запізно що-небудь робити. Треба тільки ввімкнути електричний п’єцик, — каже маленька жінка, дивлячись на чоловіка.

Він накидає на плечі грубого светра на застібці й мовчки виходить. За якийсь час його кроки чути нагорі. Скляна лампа під стелею легко погойдується.