Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 7

Вранці вона прокидається миттєво, раптово — розплющує очі й бачить сіре світло, яке розмиває зморшки і тріщинки на стелі та творить однорідну перлову поверхню. Напевно, ще дуже рано.

Чує, як траснули двері та як важко заводиться дизель. Двигун довго хрипить, потім глухне. І так кілька разів, нарешті заводиться — вона полегшено зітхає, звук двигуна поступово віддаляється.

Завжди після пробудження вона слухає, як б’ється серце, чи все гаразд, чи б’ється воно взагалі та як б’ється. Торкається тіла, — чи воно якимось дивом не розсипалося за ніч, але тепер їй так добре нерухомо лежати горілиць, що вона навіть не піднімає руки, щоб покласти її на груди. Вигляд одноманітної поверхні стелі приносить їй полегшу; руки ще сплять, складені на шорсткому накрохмаленому простирадлі. Вона пригадує.

Називається Іда Мажец. П’ятдесят чотири роки. Прописана: Варшава, вулиця Адама Плуга, 89, кв. 21. Ідентифікаційний номер 50012926704. Слава Богу.

Двері легенько скриплять, і вона чує дрібні, як цокання годинника, кроки. Не розплющує очей і відчуває на обличчі тепле дихання. Знає, що це той білий пес. Напевно, дивиться на неї, дихаючи їй у щоку. Вона не реагує, і пес тихо відходить. Вона ще трохи лежить і поволі усвідомлює собі, де вона є. Зауважує, що спала в колготах і блузці, а спідниця лежить на підлозі. Вигляд спідниці зі сірої грубої вовни, дорогої, косо кроєної, модної спідниці, яка виструнчує, викликає якийсь неприємний спогад, якась думка лізе їй до голови, а вона захищається від неї і ховається.

Перед будинком сидять її батьки. Батько змотує клубки вовни, не дивлячись на неї. Мама молода, нагадує Маю, вона ніби Мая, доросла, чужа, завжди відсутня. “Ніколи не з’являєшся у нас, ми вже майже забули про тебе”, — каже мама з докором. Потім ображена встає і заходить до будинку. Вона йде за нею, дивиться на її плечі, але їй здається, що мама намагається від неї втекти. Починає кружляти кімнатами, які несподівано перетворюються на безконечну, багато разів повторювану анфіладу. Тоді її огортає страх, бо раптово пригадує, що перед будинком залишила Маю, свою маленьку донечку. Хоче повернутися, вийти з того лабіринту, але не знає як. Усе стає блакитним.