Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 3

Туман зникає, темрява стає чистою, морозною, пронизаною далеким світлом зірок. Жінка стоїть біля ледь помітного шосе, дивиться догори і знаходить сузір’я, так, як вчив її батько — спочатку Великий Віз, потім лінією, проведеною через дві крайні зірки ківша — Полярна Зірка й одночасно початок дишла Малого Возу. А на зламі дишла і ківшика чи бачиш біля великої маленьку зірочку, як донька коло тата, чи бачиш? “Так, бачу”. “Ти могла би бути воїном, — каже батько, — саме так араби перевіряли чи добрий зір у воїнів”.

Вона знаходить Оріона і Кассіопею — геометричний порядок блискучих точок, численні лінії, великі й малі, розташовані в повторювальних простих ритмах і несподівано з них виникають трикутники, багатокутники, хиткі трапеції і ромби... Чи того недостатньо? Чи треба ще пояснювати ті досконалі фігури заплутаними незрозумілими оповідями? Ідучи узбіччям дороги до жовтого млявого світла, знаходить своє улюблене сузір’я — Коса Вероніки, маленький віночок зірок, яка там коса, мишачий хвостик. Здається більш віддаленим від Землі, ніж інші, дитячий паперовий змій, який через неуважність полетів занадто високо.

За поворотом ялинник, що ріс з обох боків, закінчується, і жінка бачить вогні якогось передмістя; спочатку поодинокі плями густішають, потім творять бронзову заграву, пронизану димарями, стрункими ажурними спорудами.

Коли входить поміж перші будівлі — довгі й низькі склади, що тягнуться з обох боків дороги, гуртівні з нечитабельними вивісками, під’їзними платформами і широкими брамами — розуміє, що тут дуже тихо, ніби це середина ночі й що не обігнав її жоден автомобіль.

Ось бічна вулиця, яка тягнеться поміж будівлями і повертає до лісу.

Пильнують її високі ліхтарі, котрі, на відміну від усіх інших, фіолетово світять. Вулиця безсніжна і чиста. Далі стоїть освітлений будинок. Повертає туди не вагаючись, і далі думає про Косу Вероніки, що властиво вона не знає, ким була та Вероніка і чому її коса опинилася на небі. Потім, коли фіолетові ліхтарі кидають на неї своє синє світло, чує, як під освітленим будинком гавкає пес. І йде туди.

Будинок не подібний на сільський — виглядає радше, як покинута, загублена на периферії невелика вілла, двоповерхова, вузька, оточена верандами і прибудовами. Може, у планах забудови мав тут колись постати ряд таких будинків, селище для заможних, але щось завадило реалізувати цей задум — залишився один будинок, самотній, відсунутий аж під пагорб і ліс; за його інакшістю таємно спостерігають віддалені будинки, які важко розрізнити, карликові й убогі, спрощені форми гаражів, бараків, майстерень чи чого там ще. Між ними біжить залізнична колія — вона переходить її двічі, поки ступає на подвір’я — але колію, мабуть, не використовують, сніг змінив її мету і напрямок. Наявність рівнобіжних залізних ліній під снігом виявляють тільки стрілки та поодинокі семафори, які стирчать, як одноплечі скульптури, встановлені, щоб вітати гостей.