Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 18

Іда жує картоплину; добру, розсипчасту, яка приємним теплом відразу розпливається у роті.

Коли мама виходила, і вони з батьком бачили її силует у якійсь з квітчастих сукенок, вона майже бігла вниз до села, батько кидав на доньку швидкий погляд, у якому було прохання зрозуміти її, щось на зразок: “То не її вина, що юна така”, а потім повертався до своєї тихої праці.

Огляд не виявив нічого особливого. Мала незначну аритмію, ймовірно, вроджену або через ангіни в дитинстві.

— Нічого небезпечного. Ви цілком здорові, — сказав лікар і поглянув на дві цифри, написані згори на її картці: 54. — Як на свій вік, пані в добрій формі.

Потім мовчки виписував рецепти — легкі заспокійливі, снодійні, загальнозміцнювальні.

На початку грудня, якось у суботу, вона поїхала в чисту, стерильну, приватну клініку. Отримала номерок, каву і щось на зразок меню: на вишуканому аркуші, оздобленому логотипом лікарні, було виписано всі можливі обстеження. Збоку делікатно подано ціни. Сиділа з олівцем у руках і закреслювала: токсоплазмоз, гепатит В, HIV, холестерин HDL і LDL, TG/TGC, BUN, ОВ/ESP, WBC... Більшість назв не розуміла. Підкреслювала тільки тому, що здавалися їй небезпечними, як назви доісторичних хижих тварин — тромбоцити, гематокрит, моноцити, уробіліноген, білірубін. Потім елегантна молода пані в реєстратурі взяла від неї картку, як замовлення, визначила їй дату та сказала прийти натще. Вручила їй акуратний потішний резервуар на сечу і побажала гарного дня. Це нова мода — бажати одне одному “гарного дня”. Іда, виходячи звідти, купила в лікарняній аптеці маленького термометра у пластмасовому футлярі й вирішила міряти температуру щоденно, систематично, відразу після пробудження. Вдавалося їй це робити кілька днів. Результати записувала на папірці, причепленому магнітом до холодильника... 36,7; 36,4; 36,6; 36,6; — графік був би зовсім нецікавий, але щойно тепер, завдяки цій лагідній монотонності, усвідомила, що вже не має овуляції, що це море, внутрішній темний океан притих і западає над ним ще чорніша ніч. Спокійний безмір води. Хвилі, які не зрушать вже жодної мушлі.

До того міряла так температуру тридцять з гаком років тому, коли була студенткою. Кожен у кімнаті мав термометра, календаря, заповненого цифрами і знаками оклику, поставленими тоді, коли температура тіла різко піднімалася на кілька позначок, регулярно, щомісяця. Сонні дівочі руки тягнуться за склом термометра, розіслане тіло, проколоте стовпчиком ртуті.

Це був соромливий досвід — досліджувати себе холодним інструментом, скляним стрижнем, який вказує на процес відповідного масштабу, що відбувається у замкнених темних нутрощах тіла. Потрібен інструмент, щоб дослідити власне тіло, бо з чиєїсь обурливої ласки, через якусь скандальну помилку в природі людська істота нічого не знає про власне тіло. Вона ніби становить єдине ціле з тим тілом і є тим тілом, тицяє пальцем у груди і каже про нього “я”, а все одно не має уявлення, що в ньому відбувається. Ніби щось там відчуває, якесь нервове тремтіння, запаморочення і біль, насамперед біль, але не має ніякого знання, яке, якщо було би це логічно, мало б бути вродженим. Тому треба самій для себе стати об’єктом, увіткнути в себе скляну трубку, щоб довідатися про те, що відбувається усередині себе.