Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 20

Серце Іди не переймається результатами аналізів. Час до часу вона влаштовує вночі невеликі авантюри. Зупиняється на мить, ніби бунтує — досить з нього того збивання піни.

Іда чує на подвір’ї якийсь галас, скриплять великі двері стодоли.

“Туди, певно, ходять господарі”, — думає Іда. Підозрює, що в тих стодолах мають якусь живність, може, тримають лисиць на хутро, може норок, а може, просто курей. Це для них варять кашу. Ольга має, певно, стільки років, скільки мала б мама Іди. Ні, молодша, може, трохи молодша. Будинок порожній. Іда стоїть над розігрітою бляхою і гріє руки — така кухня — то скарб. Не забуває підкласти дрова і долити води у чайник. Пес ледь підносить голову і стежить за її рухами.

Іда підходить до вікна й відчуває на собі погляд пса.

— Хочеш чогось? — питає.

Пес дивиться на чайника, а потім на миску. Миска порожня. Він хоче пити.

— Поводишся, як німий, — каже до нього Іда й усміхається сама до себе: бовкнула дурницю. Наливає води до миски та підсуває її псові. Але він не реагує — дивиться на миску, ніби хоче поглядом зрушити її з місця, тому Іда обережно піднімає його голову. Відчуває під пальцями, як його шия легенько тремтить і яка тяжка голова пса. Пес сидить нерухомо з носом біля води, ніби набирає сил, потім кілька разів астматично хлепче, розхлюпує воду і знову завмирає у тій позі з носом біля води. Іда одною рукою забирає миску, другою кладе волохату голову на підстилку. Сука зітхає. Тоді Іда гладить її по — можна сказати — щоці.