Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 19

Мовчазні липкі закапелки, м’ясистий безформний годинник, з якого замість цокання, видобуваються кульки матерії, які точно відраховують час. Набрякання тканини і полегша. Кругле “о” зісковзує вузькими лабіринтами в майбутнє. Тіло нічого про себе не знає, мусить тестувати себе, щоб довідатися, як функціонує його механізм.

Іда думає, що вона і її тіло не мають спільного коріння. Походять з різних країн. І тому мусять порозумітися за допомогою термометрів, томографів і рентгенів.

Їй сказали роздягнутися для огляду. Завели в маленьку кімнатку без вікна, з умивальником і вішаками. Вона вдягнула білий одяг — щось на зразок піжами чи полотняного костюма і пластикові одноразові капці. Двічі їй взяли кров — з вени і з пальця. Потім пройшла з якоюсь молодою жінкою на рентген — не розмовляли між собою, не перекинулись жодною фразою, ніби розуміли, що тепер вони мають важливіші справи і їх не зобов’язують норми товариського спілкування. Груди розплющилися, притиснуті до металевої стінки, коли медсестра поспішно залишила її наодинці з машиною, на яку за мить зійшов дух божий, бо могла бачити те, що закрите, що заховане, що завжди в темряві. Інша медсестра взяла від неї посудину зі сечею, цей соромливий доказ хімічних процесів, які відбуваються самі собою, запущені понад п’ятдесят років тому з невідомих причин. Посудина одержала її ім’я і прізвище й опинилася разом з іншими, названими таким самим способом. І дата 8 грудня 2003 року. Тут вона була і залишила собою слід, за яким можна відчитати, чим вона є.

Потім її завели до маленької кав’яренька у підземеллях того приватного храму. Там подали каву і французькі рогалики. За сусіднім столиком їла інша жінка, вона була повернута до Іди боком. Бачила у профіль її вузькі затяті вуста, які розтулялися, як писочок ящірки щоразу, коли вона відкушувала шматок. Це також пам’ятає. Глянули одна на одну, ледь усміхнувшись, і мовчки їли далі.

За кілька днів знову пішла туди. Молода лікарка, ще неодружена, переглядала пачку папірців із результатами та сказала те саме, що попередній лікар — Іда здорова.

— Може, гемоглобін міг би ще викликати занепокоєння, це єдине, до чого можна придертися, — сказала вона, — але поза тим ваше тіло — в належному стані, можна позаздрити.

Вона очікувала, мабуть, що пацієнтка втішиться, що зітхне з полегшенням і радісна вийде у вологе місто робити святкові покупки. Думала, що принесе їй полегшу цим повідомленням, але вона помилялася. Іда подякувала і вийшла. Молода лікарка залишилася у своєму кабінеті, очікуючи, цілком як Піфія, на чергову особу, якій — можливо — мала сказати те саме. Або ж навпаки — тепер готувалася винести присуд і тій жінці з мордочкою ящірки скаже: ви маєте невиліковну хворобу і помрете. Ми нічого не зможемо для вас зробити. Це було б правдою, коли б говорила це кожному, хто сидить перед нею: пані помре, пан помре і ти помреш, люба дитино, і я теж помру. Всі помремо, тому мусимо до того підготуватися, мусимо створити товариства для підтримки помирання і закласти школи, де би того навчали, щоб хоч востаннє не зробити помилки. Треба було би вправлятися на уроках фізкультури, як помирати, як м’яко опускатися в темряву, як непритомніти і як охайно виглядати в домовині. Мають бути показові уроки, напевно, хтось згодився б віддати свою смерть камерам, щоб зняли освітні фільми. У цьому курсі також має бути предмет етнографії — все про смерть, що про неї думали, як її розуміли, чому вона то жінка, то чоловік, куди йдуть після смерті та чи взагалі кудись ідуть. Так само, як є біологія, яку складають для атестата зрілості, мусить бути танаталогія і семестрові тести, і оцінки у свідоцтві. “Мені загрожує кіл із таната”, — говорили б учні, покурюючи в туалетах заборонені смертоносні цигарки, а потім до ранку зубрили б усі можливі визначення, графіки і цифри. І всі були би вдячні за це нагадування і науку.