Читать «Маркус і Діана. Світло Сіріуса» онлайн - страница 74

— Я ніколи не стрічалася з Робертом де Ніро.

— Я також.

— У «Лабіринті кохання» я показуюся всього на вісімнадцять секунд.

— А я й зовсім не показуюся.

— Голлівуд того не переживе, — сказала Метте Мортенсен.

— Атож, певно, лусне від гніву.

— Агент сказав, що реклама туалетної води була моїм останнім шансом.

— А що з неї вийшло?

— Жахіття. Коли її показали в кінотеатрах, продаж туалетної води впав на двадцять відсотків. Вони сподіваються, що в Норвегії їй пощастить більше. Думають, що я тут зірка.

— А ти і є зірка, — сказав Маркус і хтозна навіщо додав: — Ти ж… Сіріус.

Сіґмунд відчув, що треба щось сказати.

— Ну й поганці, — мовив він.

Обоє подивилися на Сіґмунда.

— Хто? — спитала Метте Мортенсен.

— Ну… — схвильовано почав Сіґмунд. — Та всі вони.

Він розпачливо шукав правильних слів.

— Я маю на увазі… маю на увазі… того суддю, що не захотів тобі виплатити компенсації за знімки і все таке.

Метте засміялася.

— Воно то так, але ж істина була на його боці. Усю ту бучу здійняв мій агент.

— Навіщо?

— Він думав, що то піде на користь моїй кар’єрі.

Оттепер уже Сіґмунд вдовольнився. Тихенько підвівшися з ліжка, він подався до дверей.

— Спущуся в хол, а тоді… пограю в гольф, — сказав він.

Коли Сіґмунд пішов, у Маркуса раптом похололо в душі, та як тільки він глянув на Метте, то побачив, що вона хвилювалася так само, як і він.

— Ти ж цього нікому не розказуй, — попросила вoнa.

Він кивнув.

— І твій товариш нехай не розказує.

— Гаразд. Моє слово для нього закон.

Вона засміялася.

— Хтозна, чи це добре.

— Добре, але він як ніхто вміє тримати таємниці. Коли ти вертаєшся назад?

— Я нікуди не їду. Зараз зійду вниз і дам інтерв’ю. Отам я й оголошу, що більше не зніматимуся в кіно, бо мене до краю стомила вся та суєта.

— Чи ж вони тобі повірять?

— А хай як хочуть.

Він на мить замислився.

— Ді… Метте.

— Так.

— Я подумав, чи не могла б ти…

— Що?

— Чи не могла б ти попросити тих фотографів не давати моїх знімків у газети.

— Чого це?

— Не знаю. Мені якось дуже незручно.

— Я попрошу, — сказала Метте.

— А якщо вони відмовляться?

— Тоді я не дам їм інтерв’ю.

Маркус полегшено зітхнув.

— Я тобі страшенно вдячний.

Запала недовга мовчанка. Ніхто з них не знав, що казати. Обоє одне одному всміхалися.

— Що ти тепер робитимеш? — стиха спитав Маркус..

— Працюватиму в батьковій крамничці. Уявляєш таке дурненьке дівча, як я, в крамничці?

Обоє засміялися.

— А ти що робитимеш?

— А я ходитиму в загальноосвітню школу для підлітків, — відповів Маркус, відчиняючи перед нею двері.

Розділ XV

То було однієї вересневої суботи. Надворі вже рано почало смеркатися. Перший місяць у школі для підлітків виявився не настільки страшним, як Маркус боявся. Кілька хлопців ще й досі його дражнили, бо ж прізвисько перейшло за ним із початкової школи. Одначе він і сам не приховував, як його там називали.

— Отже, тебе звати Маркус Сімонсен, — сказав учитель.

— Так, але зазвичай мене називають Мавпусом.

Клас засміявся, але так собі — немов знічев’я. Нелегко було дражнити того, хто не приховує свого прізвиська.

— А ще я червонію, — сказав він. — Крім того, дуже часто.