Читать «Маркус і Діана. Світло Сіріуса» онлайн
Клаус Гаґеруп
Клаус Гаґеруп
Маркус і Діана. Світло Сіріуса
Розділ I
Більшого страхополоха, ніж Мавпус, на світі не було. Це він, тобто Маркус Сімонсен, до смерті страшився висоти й темряви. Це він, Маркус Сімонсен, був певен, що з’явився на світ задля того, щоб його вдарила блискавка, як тільки він зійде з хідника на бруківку, і це він, Маркус Сімонсен, ніколи не наважувався сідати в ліфт. Це він, Маркус Сімонсен, боявся павуків, собак і майже всього того, чого можна було на цьому світі боятися. А найдужче — дівчат. Він їх боявся, мов заєць бубна, і завжди, коли вони на нього поглядали, червонів, як варений рак. А поглядали вони на нього частенько. Хоч там, власне, не було на що поглядати. Маркус був найменший і найхудіший хлопець у 6-Б класі Рюд-школи. Він мав чуба піщаного кольору й носив окуляри з товстими скельцями в рудій оправі. В них він скидався на дідка, дарма що йому виповнилося лише тринадцять. Втім, не самі окуляри робили його старшим на вигляд. То було ще й через те, що в його душі оселявся страх. Прогулюючись разом із Сіґмундом сюди й туди шкільним подвір’ям, він ступав повільними кроками і хилив голову. «Ніби старезний гном», — хмикав Рейдар, який пробігав шістдесят метрів за 8,3 секунди й мав спортивного велосипеда за кілька тисяч крон. У Маркуса взагалі не було велосипеда. На саму думку, що йому довелося б крутити ногами колеса на якомусь одороблі, він відчував нудоту. Ні, краще вже ходити в школу пішки. Щоправда, й так на нього чатувало повно небезпек. Скажімо, собаки, спущені зі швор, і автомобілісти-дальтоніки, що не розрізняли, де червоне, а де зелене. Нічого не можна було передбачити зарані. Найкраще триматись безпечного боку. Та, власне, чи є де той безпечний бік? Навряд. Маркус ішов по життю, як по канату.
Дивно, що єдиним, із ким він спілкувався, був Сіґмунд — найвищий і найкращий учень у класі. Тато Сіґмунда був математик, а цілий клас був у захваті від Сіґмундового твору про походження світу. Він написав про The Big Bang, про Чорні Діри та вигинистий Всесвіт так переконливо, ніби там ішлося про мандрівку на Канарські острови. До того ж він читав книжки англійською мовою. Десь, може, четверо дівчат у класі потай зітхали за Сіґмундом, та він дивився на ті зітхання дуже спокійно.
— Глянь, як на тебе витріщилася Муна, — зашепотів Маркус, коли вони одного дня прогулювалися шкільним подвір’ям.
Як відомо, хлопці на перерві не просто ходили сюди й туди, а прогулювалися.
— Hi, — повагом відповів Сіґмунд. — Вона витріщилася на тебе.
Маркус зашарівся й похилив голову мало не до землі.
— От цього я й боявся, — прошепотів він.
— Якщо дівчата витріщаються на тебе, то й ти на них витріщайся, — порадив Сіґмунд. — Тоді вони тут же відлипнуть.
— Легко тобі таке казати. В тебе зріст метр сімдесят, а в мене всього-на-всього півтора.
— Атож, — поважно мовив Сіґмунд. — І я, мабуть, не зупинюся, поки не досягну трьох метрів.
— Тоді ти потрапиш до книги рекордів Гіннесса, — сказав Маркус.
— Я не хочу потрапляти до книги рекордів Гіннесса. Я хочу стати астрофізиком.