Читать «Маркус і Діана. Світло Сіріуса» онлайн - страница 72

Він якось заціпеніло вклонився Діані й віддав їй листа. Потім одвернувся, пішов до вікна й задивився надвір.

Сіґмунд сидів на ліжку й промацував подушку, вдаючи, ніби його тут немає. Діана з листом у руці стояла посеред кімнати.

Маркус знав, що тепер може статися що завгодно. Вона може спалахнути гнівом, посміятися з нього або ж просто піти геть. То не мало ніякого значення. Все кануло в безвість. Діана Мортенсен. Маркус молодший. Нічого того насправді й не було. То просто було кіно. Але тепер кіно скінчилося. Він відчув якесь спустошливе полегшення. То була реальність. Він стояв ось тутечки, біля вікна, й дивився на зірки. То була дійсність. До нього долинула її хода.

— Маркусе.

По голосу годі було збагнути, гнівалася вона чи ні. Та то й не мало ніякого значення.

— Он Сіріус, — сказав він.

— Що?

Її голос був слабенький, мов легіт вітру. Легіт вітру перед гримучою бурею.

— Сіріус того часу, що минув вісім років тому. Саме за стільки часу його світло дістається землі. Як би мені хотілося опинитися зараз там.

— Де?

Чи й справді в неї був такий тихий голос, чи просто вона була десь дуже далеко?

— На Сіріусі, — відповів Сіґмунд. — У часі, що був вісім років тому.

Вона поклала одну руку йому на плече. Потім здавила його. Він повернув голову й глянув їй у вічі. І тоді сталося те, чого він найменше очікував. Діана Мортенсен зайшлася плачем. Її тіло здригалося. Вона кусала губи, а сльози струмками текли в неї по щоках і малювали чорні смуги на блідому обличчі. Вона плакала мов дитина — раз по раз схлипувала й намагалася витерти нестримні сльози невеличкою рожевою хустинкою, що тут же вкривалася червоними, чорними та жовтуватими плямами від усіх фарб, які виявилися на її виду. Вона відпустила його плече й піднесла обидві руки до очей, а коли схилила голову, то він побачив, що коріння її волосся було не золотистого, а піщаного кольору. Він хотів було погладити її по голові, але не наважився. У свої тринадцять років він поняття не мав, як утішати безталанних кінозірок.

— Вибач, — промимрив він.

Вона прибрала руки від очей і підвела голову. Тоді усміхнулася. Сумною усмішкою, яку Маркус уже бачив сотні разів.

— Ну, то як? — спитала вона.

— Що саме?

— Мої сльози. Схожі на справжні?

— Вони були просто фантастичні, — озвався Сіґмунд.

Він сидів на ліжку з відкритим пакетиком арахісу й захоплено дивився на Діану.

— Правда ж, я не так і погано вмію плакати? — весело спитала вона. — Я гратиму Джульєтту в «Ромео і Джульєтті». Мені весь час треба тренуватися.

— Ну що ж, ми не заважатимемо, — сказав Сіґмунд. — Еге ж, Маркусе?

Маркус не відповідав. Зненацька все стало на свої місця. Не тоді, як вона плакала, а тоді, як він побачив смуги на її щоках, піщане коріння волосся на голові й усмішку, що належала не особисто їй, а ту усмішку, яку вона опанувала далеко звідси на кіностудії. Усмішку Ребекки Джонс. Він побачив те, чого вона не мала. Ця біла шкіра була не її. То був грим. Золотисті коси були не її. Вони були вибілені. Червоні вуста були не її. Вони були підмальовані. Діана Мортенсен не була Діаною Мортенсен.