Читать «Маркус і Діана. Світло Сіріуса» онлайн - страница 71
Клаус Гаґеруп
— Привіт, Маркусе, — сказала Діана. — Що ти хотів мені розповісти?
Він не відповів.
— Мабуть, він написав вірш, — зашепотів Сіґмунд. — Маркус їх часто пише, як лишається на самоті.
Сіґмунд іще не хотів відступатися, сподіваючись до останнього, що Маркус всього-на-всього змінив тактику.
— Я також пишу, — сказала Діана. — І дуже люблю поезію.
— Я не написав ніякого вірша, — промимрив Маркус.
— То, може, ти пишеш роман? — не вгавав Сіґмунд, що починав уже добряче непокоїтися.
Маркус поволі підвівся на рівні. Він потупив очі в підлогу й так міцно стиснув у руці той папір, що пальці в нього просто побіліли.
— Це лист.
Він промовив ті слова тихо й нерозбірливо. Потім ковтнув слину й почервонів. Він був сором’язливий, наляканий і поводився надзвичайно природно.
— Як приємно отримувати листи, — відповіла Діана.
Вона промовила ті слова приязно, але в її голосі вже чулося нетерпіння. Щоправда, вона дуже любила дітей, особливо в присутності фотографів. Коли фотографів не було, діти їй швидко набридали.
— Цей лист не мені, — сказав Маркус. — Він тобі.
Діана засяяла.
— Від твого батька?
— Ні. Від мене.
Діана, можливо, була й не найкращою в світі лицедійкою, та в кожнім разі їй пощастило приховати своє розчарування, і захоплення в її голосі видалося майже справжнім.
— Ти написав мені листа? Як мило з твого боку, Маркусе.
Вона простягнула до нього руку, але Маркус сказав:
— Я хотів би прочитати його тобі сам.
— Мабуть, я піду прогуляюся, — мовив Сіґмунд і рушив до дверей.
Його план зірвався.
— Не йди, — попросив Маркус. — Я хочу, щоб і ти його послухав.
Сіґмунд уже від порога обернувся.
— Не бажаєте келих шампанського, панно Мортенсен? — спитав він.
Діана похитала головою. Вона не зводила очей з Маркуса, що стояв перед нею, втупившися в підлогу.
— Читай же, — мовила вона. — Я не кусаюся.
— Хе-хе, — якось награно прохрипів Сіґмунд.
Маркус почав читати. Дуже повільно, дуже тихо й дуже виразно. Він читав для Діани і для Сіґмунда, але найбільше він читав для самого себе.
Люба Діано Мортенсен!
Це мене звати Маркус. Маркус Сімонсен.
Це я писав усі листи. І все в них — суцільна брехня. Тато не мільйонер, тож і я не син мільйонера. Мене всі дражнять Мавпусом, бо я нечуваний страхополох. Я боюся всього на світі. Єдине, що мені гарно дається, так це кимось прикидатися. То мені завиграшки, але я не знаю, чи все має даватися завиграшки. Я хотів би спробувати чогось складнішого, але найскладніше для мене — бути Маркусом. Мені жаль, що я тобі брехав, одначе мені не дуже й жаль. Бо якби я не брехав, то, мабуть, так і не допетрав би, що насправді я й не хочу брехати. Зараз мені більш нічого писати. Вибач.
Щиро тебе вітаю
