Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 50

То був лише скрип. Міг скрипнути старий дім, просідаючи й дрижачи від нічних заморозків, але я знав — це не дім скрипить. Треба встати з ліжка й подивитися. Тіло опиралося. Мозок кричав, застерігав і посилав розпачливі сигнали решті тіла, але, видно, щось сталося із зв'язком — хтось перерізав нерви. Я непорушно лежав у своїй спальні, полонений, скутий темрявою, під теплою ковдрою. Тепло стало раптом нестерпним, мене кинуло в рясний піт.

Я не міг поворухнутися, аж доки безгучно й швидко відчинилися двері спальні. Я рвучко сів на ліжку, але було запізно. Надто пізно. Темна постать уже переступила поріг, і в слабкому жовтому світлі, що потрапляло досередини крізь отвір дверей, я побачив зблиск металу. Цівка рушниці.

Карі прокинулася від мого руху, повернулася під ковдрою на другий бік, ухопилася за мене й сонно пробурмотіла:

— Що там, Мікаелю?

Рушниця змістилася на кілька сантиметрів ліворуч і тепер цілилася у Карі.

Я схопив її за руку, так сильно, аж вона жалібно зойкнула, зате миттю прокинулася, побачила, що я сиджу, підвелася, опершись на лікті, і раптом збагнула, що біда. Простежила за моїм поглядом і завмерла. Я чув, як зупинилося її дихання, перед тим як вона випустила повітря з легень. Це було схоже на довге зітхання. Потім Карі поволі сіла в ліжку, взявши мене за руку.

Гупання мого серця. Рука Карі в моїй руці, її долоня, пальці, що судомно стискали мою руку. Єдине безпечне місце. Відблиски на цівці рушниці, ніби все світло зібралося там, у чорній дірі дула, яке, немов під дією неймовірно потужної гравітації, висмоктало все світло, весь час і все майбутнє. І гупання серця. Таке важке, що поглинало всі інші звуки. Сильні, рівні удари. Серце в моїх грудях билося важко й натужно, немов метроном, що відлічував, невпинно відлічував останні миті життя.

Так хотілося заморозити час. Зупинити відлік. Сказати Карі, як я її кохаю. Зателефонувати батькові, сказати, що я його дуже люблю. Запитати маму, чому вона мене покинула. Дізнатися, хто стане футбольним чемпіоном наступного року і якою буде погода завтра. Усе, чого я досі не зробив, не сказав, не побачив, сповнило мене безмежним смутком і соромом. Я відчував, як сльози течуть мені з очей, і ще більше згорав від сорому. Брак гідності й справедливості назагал, безсенсовність ланцюжка кривавих випадковостей: Альвін Му і Ніна Гаґен, мертве тіло Майї і невимовний біль Ганса Ґудвіка, який привів його сюди нинішньої ночі.

Усе звалилося на купу. Важке калатання серця. Смуток. Сором. Кохання. Воно напирало, немов ріка, стримувана загатою моєї заціпенілості й тиші, а коди тиск став майже нестерпним, я відчув, що мушу вибухнути криком, щось негайно зробити, розбити застиглу мить, яку вже годі було витримати. Цікаво, чи помічу я спалах вистрілу, чи мій мозок встигне його зафіксувати за мить до смерті?

Карі щось сказала. Вона говорила, звук її голосу ніби змусив ожити час і покотитися далі.

— Ви батько Майї, — мовила вона, тихо, але виразно, цілком звичайним голосом, немов стверджувала якусь усім відому річ. — Хочете вистрелити, стріляйте. Але вам доведеться убити нас обох.