Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 52

— Ні, не треба…

Але я не дав йому договорити.

— Ви прийшли мене вбити, — сказав я. — Я живий, і це вартує чотирьохсот крон.

Абсурдні, бездушні слова, але Ганс Ґудвік ніяк на них не зреагував, стиснув у долоні банкноти і слухняно вийшов за Карі. Він ступав, як старець. Як мій батько.

— Їдьте додому, до Ірене, — мовила йому вслід Карі. — Вона вас потребує…

Потім ми сиділи на кухні, я теж пив чай, стискаючи гаряче горня в долонях.

— Що він сказав?

Карі стенула плечима. Вона мала втомлений вигляд, як вичавлена цитрина.

— Що він сказав? Не знаю… Нічого притямного. Він… хвора й душевно спустошена людина.

— Гадаєш, поїде до дружини?

— Сподіваюся…

Ми помовчали якийсь час.

— Єдине, що я зрозуміла з його безладної мови, що йому соромно.

— Чому?

— Бо він не знайшов у собі сили вбити тебе. Не зумів… і від того йому соромно.

— О, Господи!

— Ось так…

— Як ти, Карі? Усе гаразд?

— Втомлена. Виснажена.

— Ти була… ти була неймовірна! Я вже подумав… що нам кінець… я не міг… і тут раптом ти заговорила. Спокійно, буденно…

Я судомно ковтнув, згадав свій страх, оціпеніння, дедалі вищий тиск.

— Чому… чому ти не злякалася?

Карі встала.

— Мені треба в душ, Мікаелю. Зможеш замінити мій матрац? Візьми з гостьової кімнати.

— Навіщо?

— Бо я впісялася…

Я витріщився на неї, а тоді ми обоє зареготали. Карі впала мені в обійми, ми реготали так, що не могли встояти на ногах. А коли Карин сміх перейшов у ридання, я обіймав її і гладив, гладив, гладив.

У дверях льоху була вибита одна шибка. Там він і заліз до будинку. Скло майже повністю заліплене клейкою стрічкою, щоб осколки не наробили шуму. Він усе спланував. Я затулив дірку старою дошкою і подумав, що знову доведеться викликати скляра.

Рушниця досі лежала на сходах. Я підняв її, аби роздивитися зблизька. Зношена, нею часто користувалися. Дві цівки — вертикалка, коричневий дерев'яний приклад. Я не знав, що з нею робити. Переламав ствол, вийняв два патрони. Поклав рушницю до комори на другому поверсі, а патрони — в шухляду нічного столика біля ліжка.

Надворі сіріло. Я глянув на годинника. За якихось дві години треба бути в конторі.

Увечері ми дивилися телевізор. Сиділи, тісно притулившись на канапі, і переглядали якісь пустопорожні передачі. Майже не розмовляли, тільки горнулися і весь час торкалися одне до одного. Щоразу, коли я поглядав на Карі, вона всміхалася мені.

О десятій ми розпозіхалися. Позіхання заразне. Я так перевтомився, що мною аж хитало по дорозі з душу; думав, миттю засну, щойно торкнуся головою подушки, але Карі припала до мене в темряві, обвила руками й ногами і аж схлипувала від жаги. Я взяв її, вона звивалася піді мною, подавалася до мене стегнами, усім тілом, і я закінчив майже відразу, як той підліток…

Потім Карі лежала, пригорнувшись до мене, обійнявши рукою і поклавши на мене ногу. Я провалювався у сон, але ще якусь мить тримався на поверхні свідомості. Отоді я запитав, чи хоче вона дитини.