Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 49

— Карі… — озвався він. — Ти і Карі…

— Що?

— Ви не думали про дітей?

— Про дітей? Чому ти про це питаєш?

— Цілком природне запитання. Хотілось би побачити внуків.

Мені аж мову відібрало. Ніколи не подумав би про батька, що він з тих, хто мріє про внуків. До мене він ставився стримано й жорстко, аж доки я став доволі дорослим.

— То як — думали?

— Ну, не знаю. Я не думав.

Батько пирхнув.

— Скільки Карі років? Тридцять три?

— Тридцять.

— От-от… Тобі сорок п'ять. А ти навіть не задумався жодного разу, чи хоче вона дитини.

Я відчув легку роздратованість. Зазвичай ми розмовляли на нейтральні теми. Батько не належав до тих людей, кому хотілось би звіряти душу, але сьогодні він не мав стриму.

— Звісно, їй хочеться материнства, Мікаелю. Смішно, що тобі таке навіть на думку не спадало. Вона жінка в зрілому віці.

— Нам добре й удвох…

Я чув свій голос ніби збоку: трохи ображений. Я немов захищався. А батько вів далі, не зважаючи на мене.

— Інше питання, чи хоче вона дитини саме від тебе. Жінки мріють про дітей лише з тими чоловіками, яким повірять у любов на все життя. Ось так просто!

Ціпок люто гамселив рештки квітів на клумбі і врешті знищив ворога під корінь.

Батькові слова були доволі грубим втручанням у мої приватні справи. Я вже жалкував, що прийшов сьогодні його провідати. Це так було несхоже на нього.

Ми повернули й рушили в зворотній бік. Вечоріло. Перед нами сунули наші тіні, наче мовчазні друзі. Вони постійно супроводжували нас, просто ми їх досі не бачили. Невже батько має рацію, невже Карі, справді, мріє про дитину?

Ми прийшли до пансіонату для літніх людей, де мешкав батько, зупинилися перед входом. Здійнявся вітер. Батько змерз і втомився. Куди й поділася моя роздратованість, я подав йому руку і попрощався.

— Ще натішишся внуками, тату, — сказав я. — Ти ще проживеш багато років…

Батько глянув на мене. Його сині очі, які я добре пам'ятав, тепер немов вицвіли, немов колір витік з роками. Білки почервоніли від холодного вітру.

— Що ти про це знаєш, Мікаелю? — тільки й мовив він.

Того вечора я думав про Ганса Ґудвіка. Він ще досі не давався чути. Завтра вівторок, і я вже не сподівався, що він озветься.

Думав я і про Карі. Дуже хотілося запитати її, чи хоче вона дітей, чи це, справді, є її мрією, але не запитав. Не знаю, чому… не відважився.

І заснув.

Десь здалеку пробивався звук, якого тут не мало б бути. Дивний звук, не міг відтворити його в пам'яті. Було тільки відчуття, що я його вже колись чув і знову забув, а ще відчуття, що він не вписується у звичні звуки ночі. Я прислухався, але нічого чужого не вловив. Карі поруч дихала рівно й майже нечутно. Далекий гул вуличного руху, рик мотоцикла на високих обертах, шерех коліс звіддаля, на головному шосе. Легеньке лопотіння гардин від протягу з прочиненого на шпарку вікна. Знайомі звуки. Надійні звуки.

Я знову майже поринув у сон, однак відчуття тривоги, немов крихітна іскорка у згаслому багатті, яка готова спалахнути, якщо хтось її роздмухає, не полишало мене.

Хтось роздмухував полум'я. Тривога пучнявіла, розросталася, паралізуючи тіло.