Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 51

Ніякої відповіді. Але й вистрілу теж не було. Спроквола, немов десь ген-ген здалеку, до мене долинув новий звук. Хрипкий, зболений. Сухі, приглушені схлипи.

Ганс Ґудвік плакав. Плач немов через силу виривався назовні, роздирав зсередини на клоччя. Його силует поступово щулився, малів, опадав додолу, коцюрбився; рушниця вже не цілилася у мене, а сантиметр за сантиметром хилилася до підлоги, ніби обважніла, і її несила тримати.

Я сидів оніміло. Чоловік перегнувся ледь не навпіл, начеб його мучив нестерпний біль у животі. З грудей далі вихоплювалися змордовані, сухі схлипи.

Карі підвелася. Вона була гола. Я бачив, як її біле тіло світилося у темряві. Вона рухалася зграбно, немов нікого, окрім неї, у кімнаті не було; пройшла повз Ганса Ґудвіка, але він, здається, її навіть не завважив, зняла з гачка на дверях свій халат, загорнулася в нього і промовила:

— Чай. Я приготую чай. Ходімо на кухню…

На моє превелике здивування, Ганс Ґудвік підвівся, готовий іти за Карі до кухні.

— Рушниця, — озвався я, з мого пересохлого горла вирвалися хіба хрипкі, нерозбірливі звуки; довелося прокашлятися і повторити знову: — Рушниця… Покладіть її, будь ласка, на підлогу. Я не дозволю вам піти з нею, якщо не покинете зброї.

Чоловік навіть не глянув на мене, обережно поклав на підлогу рушницю і рушив услід за Карі. Я встав, ноги тремтіли й підкошувалися, наче після тривалої хвороби. Одягнув халата, підняв рушницю і рушив за ними вниз сходами.

Розділ 20

Я сидів у коридорі, на останній сходинці. Мерз так, аж зубами цокотів. Позаду, на дві сходинки вище, лежала рушниця. З кухні до мене долинали буденні звуки: дзюркіт води з крана, дзеленькіт горнят. Голос Карі, але й гіркі схлипи Ганса Ґудвіка.

Я стояв на порозі й дивився: Карі стояла біля робочої кухонної ляди, Ганс Ґудвік сидів за столом, обхопивши голову руками. Я хотів увійти, але Карі похитала головою, і я тихо позадкував у коридор.

Мене трусило, мов у пропасниці, я намагався тугіше обгорнутися халатом, але він був трохи затісний. Завжди був затісний. І це мене завжди сердило. Чийсь подарунок на якесь давнє Різдво.

Думки безладно снували в голові. Я раптом відчув жахливу втому, щосили намагався не заплющити очей, нестерпно хотілося лягти, але я не смів. Я чув їхні голоси. Здебільшого говорила Карі, іноді озивався низький, тягучий голос Ґудвіка. Розчути слова було неможливо, та принаймні вони розмовляли. Я вагався, заходити до них удруге чи ні. Раптом з кухні вийшла Карі.

— Ти міг би викликати таксі? — запитала вона.

Я чув голос Ганса Ґудвіка в неї за спиною, але не чув слів. Карі обернулася і сказала м'яко, однак рішуче — так звертаються до дитини:

— Навіть мови не може бути, щоб ви сіли нині за кермо.

Карі провела його надвір. Проходячи повз мене, він кивнув головою.

Годину тому він увалився до моєї спальні, щоб мене вбити, а тепер ось киває головою, ніби дякує за приємний вечір.

— Маєте гроші на таксі? — запитав я.

Ганс Ґудвік розгублено глянув на мене, ніби я розмовляв іноземною мовою. Я втиснув йому в долоню чотириста крон. Його пальці були штивні, негнучкі на дотик. Він похитав головою: