Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 48

Жінка розпачливо дивилася на мене.

— Я не знаю, коли його побачу. Іноді він заходить лише на хвильку, але…

Я кивнув.

— Розумію. Однак спробуйте. Можливо, ви маєте кому зателефонувати абощо… А може, він прийде додому. Спробуйте!

Ірене сиділа з розгубленим виразом обличчя, згорнувши руки на колінах.

— Як ви почуваєтесь? — запитав я.

— Та… добре.

Я виклав на стіл торбинку з рахунками.

— Я все посортував, викинув зайве і заплатив. Постарайтеся віднині регулярно передивлятися пошту; ви цілком могли б контролювати свої витрати, якби не запускали терміни виплат. Поговоріть з банком. Я певен, вони погодяться на рефінансування, нададуть вам пільги на кілька років. У вас не така вже й велика заборгованість з кредиту.

— Але… я не хотіла… Я ж не просила…

— Знаю. Трактуйте це як позику, доки знову станете на ноги.

Я не був готовий до спротиву, який нараз вималювався на її обличчі; в очах — майже ворожість. Вона нічого не сказала, лише кивнула. Мені стало раптом страшенно ніяково, ніби я завинив у якомусь шахрайстві, і від того почувався скутим та роздратованим.

— Не забудьте передати моє повідомлення чоловікові. Вівторок. Він має ще чотири дні, — доволі різко буркнув я на прощання.

Удома на мене чекала вечеря. Я їв, зовсім не відчуваючи смаку страви. Потім сидів на канапі й намагався читати газету.

— Поганий день в конторі? — запитала Карі.

Я переповів їй розмову з Петером, розказав про відвідини Ірене Ґудвік. Карі слухала, насупивши чоло.

— Напевно, він має рацію. Петер…

— Напевно, має.

— Але…

Я зітхнув.

— Не знаю, Карі. Треба, мабуть, таки йти в поліцію. Я хвилююся за тебе. Краще б ти залишилася у батьків, доки все не скінчиться…

Карі з мене посміялася.

— А я? Хіба я не хвилююся за тебе також? Ліпше бути разом.

— Може, й так…

Карі похитала головою.

— Нема чого сушити собі голову. Ти сказав — вівторок, то почекаємо до вівторка.

Того вечора, перш ніж іти спати, я перевірив усі двері та вікна. Карі вже заснула, я ж іще довго лежав, прислухаючись до нічних звуків, а коли нарешті забувся неспокійним сном, верзлися мені страхітливі кошмари.

Розділ 19

У неділю сяяло сонце. Я вийшов з батьком на прогулянку до парку. Він ступав поволеньки, дрібними, короткими кроками, опираючись на ціпок.

— Я й не знав, що ти з ціпком ходиш.

Батько помахав ним трохи дратівливо, вдарив по зів'ялих квітах при стежці.

— Недавно мені видали, — буркнув він, а за якийсь час додав:

— Я ходжу вже не так бадьоро. Ноги трохи підгинаються. Ціпок допомагає.

Ще дві квітки підкосило свистким ударом палиці. Батько не любив говорити про себе.

Дерева стояли майже голі, простягаючи чорне гілля до вицвілої блакиті неба; землю встеляв килим мокрого листя. Ми брели мовчки. Сонце вже не гріло, і я тішився, що вдягнув пухову куртку. Батько, як завжди, був у синьому вовняному пальті з сірим шаликом на шиї. З-під просторих штанів стирчали гострі, кістляві коліна. Останніми роками весь його одяг став наче завеликим. Я дивився на батька і думав, що він поволі зникає, тане просто в мене на очах.