Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 47

Петер був дуже розлючений, не хотів з'ясовувати, що мене спонукало до таких вчинків і навіщо. Тому я розказав йому решту. Про слова Альвіна, сказані Гансові Ґудвіку після оголошення виправдального вироку. І про свої підозри стосовно Ніни Гаґен. Про те, що намислив і що зробив. Тільки про Сонцесяйного не згадував.

Петер довго сидів у задумі, після того, як я замовк. А коли нарешті озвався, заговорив тихим рішучим голосом.

— Те, у що ти вв'язався, божевілля, Мікаелю. І твоя помилка. З адвокатського і корпоративного кута зору, — він перехилився через стіл, тицьнувши в мене пальцем. — Ти адвокат у кримінальних справах ось уже… п'ятнадцять років. Щонайменше. Ти є… ні, ти повинен бути професіоналом. Те, чим ми займаємося, наша робота. Просто робота і крапка! Ми не маємо права на таку розкіш, як почуття. Маємо бути безпристрасними і до клієнтів, і до протилежної сторони, дотримуватися відстані, добре виконувати свої обов'язки.

На своє здивування, я відчув у його голосі розлючені нотки.

— Не ти вбив Майю. Ти виконував функції захисника Альвіна Му, і виконав їх професійно, як і мав виконати. Ти граєш певну роль. Ти служиш закону, не більше й не менше. Твоя роль — захищати клієнта в рамках закону. Оце й усе! — Петер підвищив голос. — До твоїх обов'язків не входить гра в приватного детектива, аби довести, що твій клієнт таки вбивця. Це якийсь абсурд, Мікаелю!

Я спробував урвати його тираду, але Петер лише відмахнувся.

— А якщо… якщо ти зумієш знайти настільки вагомі докази, що доведеться поновлювати справу Альвіна Му? Свого ж клієнта! Ти, у біса, подумав, як це вплине на твоє реноме і довіру до тебе як адвоката? Я маю юридичну контору й мушу турбуватися про її добру славу. Про робочі місця для нас усіх. Це наш хліб. Відкинь свої сумніви, Мікаелю. Забудь. Баста. Нічого більше не бажаю про це чути. Почуття провини — непрофесійна розкіш у цій грі.

Я чув і розумів його слова. Я навіть знав, що він має рацію — якщо дивитися логічно й діловито. Але «справа Майї» ніколи не була пересічною справою. І не все в житті можна вирішити, міркуючи логічно. Я пробурмотів, що, певно, він має рацію, і вийшов з кабінету.

— Піди до поліції, Мікаелю! — гукнув він мені навздогін. — Викинь Ганса Ґудвіка зі свого життя і забудь про все!

Та замість прислухатися до порад Петера, я поїхав до Ірене Ґудвік. Цього разу вона просто відступила набік, пропускаючи мене досередини й відразу повела на кухню, ніби наші зустрічі все стали звичкою.

— Ви розмовляли зі своїм чоловіком?

Ірене похитала головою.

— Я їздив до хатинки в горах, але його там не застав.

— Я не знаю, де він.

— Послухайте… я… я хотів би передати йому повідомлення. Треба, щоб він зі мною зв'язався. Не нині ввечері чи вночі. Я хотів би умовитись про звичайну зустріч. Хочу з ним поговорити. Чекатиму до вівторка. Якщо до того часу не озветься, піду в поліцію.