Читать «Одні» онлайн - страница 17

— Коля, Коля! — пролунав голос з темряви.

Леся наче обпекло це був Мар’янин голос, але вона кликала не його, вона кликала чорнявого охоронця. Чорнявий кинувся до вікна:

— Мар’яно, це ти? Що ти тут робиш?

Раптом якась невидима сила відкинула його від вікна — він пролетів майже півкімнати і впав Лесеві до ніг. На його сорочці розпливалася величезна червона пляма.

— Мар’яно, Мар… — єдине, що зміг видавити він з себе перед тим, як замовкнути назавжди.

Двері враз відчинилися, і на порозі стала Мар’яна (у правій руці — пістолет з глушником, очі — металевий блиск).

— На збори — дві хвилини.

— Єсть! — нарешті видихнув Лесь.

За мить уже виходили, коло порога Лесь перечепився через труп ще одного охоронця.

— Мар’яно, що ти…

— Мовчи! Швидко за мною.

— Добре.

Далі, все далі бігли вони безлюдними нічними вулицями: ніхто, абсолютно ніхто не вийшов цієї зоряної ночі, аби перекурити, подивитися на небо, просто порахувати зірки. Вже на бігу Лесь розібрав — вони бігли до аеродрому. І вони вже добігали, коли ззаду їх обпік оклик:

— Стій!

Потім бахнув постріл. Вони побігли ще швидше. А ззаду, здавалося, вже все містечко злилося в одному крику:

— Стій!!!

А перед ними вже вимальовувалися з нічної пітьми літаки. Мар’яна завернула до одного.

— Сюди.

Ще пару кроків, і вони вже були коло нього. Перед тим, як заскочити до його кабіни, Лесь кинув погляд назад — ззаду розверталася класична погоня — з машинами, пострілами, викриками.

— Не піймаєте, чорти! — закричав всім їм і закрив двері кабіни.

Його обпік погляд пілота, що здивовано кинув:

— Мар’яно, для чого ти?..

Мар’яна зробила легкий порух в його сторону пістолетом:

— Роби свою справу…

Пілот слухняно відвернувся, літак покотився по злітному полю.

— Мар’яно, моя Мар’яно… — Лесь хотів поцілувати, обійняти Мар’яну, та раптовий поштовх не дав йому цього зробити — літак відірвався від землі, залишаючи на ній горланячу, стріляючу, розлючену до краю юрму. І полетів нічним небом, наче дивна африканська птаха, що сотні років ховалася десь в лісових нетрях подалі від людського ока, а тепер нарешті вирвалася у чорне небо до ясних зірок.

Над землею почав займатися світанок. Перші промені сонця освітили темні води Атлантики, жовті піски африканських пустель, а також невеличкий реактивний літак, що наче завис над цим безмежжям. Але не могли ці промені висвітити те, що відбувалося всередині цього літака. А там була пристрасть, така, яка може виникнути тільки від кохання, близькості смерті і могутнього вітру, що, налітаючи з безкраїх пустельних просторів, грався, наче пір’їнкою, літаком. Тоді Мар’яні та Лесеві видавалося, що літак — це лише примара, а вони самі балансують між життям та смертю, і єдине, що допоможе їм якийсь час протриматися між небом та землею, буде їхнє кохання, їхня пристрасть. І вони вчепилися один за одного так, як чіпляються тільки ті, під ногами яких розверзлася прірва. І вже не звертали ніякої уваги на пілота, на те, що взагалі відбувалося в кабіні цього давно застарілого літака. Спасіння було в них — і вони хотіли врятуватися, і вони рятувалися у свій спосіб. Так було годину, дві, три, потім вони в знемозі заснули, продовжуючи навіть уві сні обіймати одне одного. А шалений вітер вже знову з диких африканських просторів все кидав і кидав їхній літак.