Читать «Одні» онлайн - страница 18

Лесь прокинувся від того, що хтось тихо розмовляв. Розмовляти могли в цьому літаку тільки Мар’яни і пілот, тому Лесь спокійно заплющив очі — ще хвилинку полежить, а потім встане. Раптом у кабіні літака розляглося Мар’янине довге «Ні!!!», що наче пружиною підкинуло Леся, і досить вчасно, тому що вже прямо над ним стояв пілот з пістолетом у руці.

— Кинь пістолет, — зашипіла за його спиною Мар’яна.

Той повільно, наче в уповільненій зйомці, повернув до неї голову:

— Не можу, хіба ти не чула наказу?

— Я сказала — поклади пістолет.

— На жаль, не можу.

І дуло пістолета повільно почало підійматися, аж поки не порівнялося з Лесевим переніссям. Лесь, заплющивши очі, подумав: «Боже, прийми мене».

— Ні!!! — закричала Мар’яна, і щось ударило пілоту в спину, і він, високий, з якимось печальним поглядом завалився на Леся. Лесь відкинув його набік — на спині в нього розпливалася така ж величезна, як і в чорнявого охоронця, червона пляма. «Знову розривна», — подумалось Лесеві. Він скочив на ноги, хотів щось запитати у Мар’яни, яка все ще сиділа в пілотському кріслі і стискала пістолет, що це все означає, але літак раптом сильно качнуло, і його просто кинуло на неї. Якось звівшись, відпльовуючись від крові, що текла знову з розбитої брови, він прокричав до Мар’яни:

— Ти вмієш керувати літаком?

Вона лише заперечно захитала головою.

— От…!!! — вилаявся Лесь.

Літак знову кидонуло, він знову впав, але зміг якось доповзти до ілюмінатора. Слава Богу, вони летіли не так високо над землею, і не так швидко. Десь мали бути парашути. Витираючи кров з обличчя, рачкуючи, він таки знайшов два парашути. Ну що ж, настав час пригадати, як він колись зробив пару стрибків з парашутами, якщо, звичайно, їх конструкція за ці роки не змінилася. Спочатку він дав парашут Мар’яні, потім уже взяв собі.

— Смикнеш за кільце. Зрозуміла — за кільце!

— Зроблю, Лесю. Сам не забудь.

— Ну, давай на дорогу.

Вони поцілувалися, може востаннє, скоріше за все, що в останнє… Лесь розчинив двері літака, і кабіну заполонив дикий вітер:

— Ну, пішли!

Вони стрибнули, і повітряні потоки одразу рознесли їх, закрутили в небесному безмежжі…

Ще в літаку йому здавалося, що сонце вже давно запанувало на землі, але тут все виглядало інакше. На цій землі тільки починало світати. Ранкова зоря, вранішня прохолода та білий туман… Останній, здавалось, навічно опустився на землю, назавжди накрив її своїм білим саваном. І вже ніколи не зможе вибратися з нього заблукала людина, не побачить ясного неба, стежки під ногами. Довіку блукатиме в ньому і не знатиме, куди піти, де шукати те, що втратила.

Лесь вибрався на якийсь пагорб, довго дивився, кричав, але не почув, не побачив нічого. Що ж, він буде її шукати доти, доки не знайде. Доки не знайде! Він вирішив твердо і однозначно. І може саме тому десь там нагорі вирішили, що він вже пройшов належне випробування. Спускаючись з пагорба, готуючись до виснажливих пошуків, він раптом відчув, що ступає не по траві. Подивився собі під ноги і побачив, що стоїть на парашутній матерії. А за мить він уже знайшов непритомну, але живу Мар’яну. Спочатку поцілував її, а потім обережно став приводити до тями. Першими словами Ма’яни, яка ще не зовсім очуняла, були: «Лесю, ти живий?»