Читать «Одні» онлайн - страница 15

— Буде.

І він взяв і поцілував її руку, а потім поцілував її губи, а потім… А потім вона поцілувала його…

А життя навколо них не стояло на місці. І збоку Леся, чужинця з іншого часу, було страшною помилкою легковажити оточуючим його середовищем. Тим більше, що воно не збиралося легковажити ним. Якось, йдучи вже під ранок з нічного побачення з Мар’яною, він помітив, що в будинку, де жив той таємничий крем’язень, який був присутній при Лесевій з’яві у цьому світі і про професію якого Лесь так і не зміг нічого конкретного дізнатися, горіло світло. Двері були відчинені, на східцях палили, розмовляючи, двоє чоловіків. В одному Лесь пізнав господаря дому, в іншому — недавно прибулого в містечко чоловіка. Лесь вже хотів непомітно під прикриттям темряви прокрастися до своєї домівки, якби один з нічних співрозмовників не згадав його ім’я. Заінтригований Лесь вирішив підслухати — і не пожалкував.

— Кажуть, — це здається говорив крем’язень, — що і об’єктиви замість очей можна вставити.

— Так, полковнику, але це вже буде занадто. Нам хоч аби контрольне обладнання функціонувало — цього було б досить. Можливе просте відторгнення електроніки клітинами мозку, що звичайно ж призведе до смерті об’єкта.

— А до цього обладнання на людях випробовувалося?

— Так, ми вживили його декільком відступникам від нашого клану.

— І які показники?

— П’ятдесят на п’ятдесят — половина вижила, половина померла.

— Да, ризик досить великий. Я би на місці керівництва ще раз добре подумав, чи так вже потрібно йому вживляти це обладнання.

— Ну треба ж мати якісь гарантії. Від людини, поставленої на таке місце, можна чекати чого завгодно.

— Але я не думаю, що людина з іншого часу («Боже, мова йде таки про мене!» — з жахом подумав Лесь) зможе так швидко звикнути до наших умов.

— Не забувайте, що їхній час був досить подібний до нашого.

— Добре, я не буду з вами сперечатися, професоре, бо це воля нашого керівництва, і я не маю права її обговорювати. Але чи не помітять того, що «товар» трошки «підмочений», інші клани?

— За це можете бути спокійні, полковнику. Навіть рідна мати не помітить у своєму… Як його, між іншим, звати?

— Лесь, — підказав полковник.

Так, навіть Лесева мати не помітила б у своєму синочку ніяких змін. Єдина проблема, як я вже казав — це відторгнення.

— Ну що ж, будемо надіятися, що цього не станеться, — підвів риску під розмовою полковник. — Було приємно з вами поговорити.

— На добраніч.

Вони попрощалися і розійшлися — полковник повернувся до себе додому, а професор заспішив до готельного будиночка, де зараз мешкав. А за кущами Лесь вголос промовив до себе: «Треба тікати». Хоч він точно не знав, що саме з ним збиралися зробити, але нічого хорошого його не чекало — це було абсолютно ясно з підслуханої розмови. Треба було тікати і, до того ж, не відкладаючи. Тільки заскочити додому, захопити якихось харчів, і тікати. Мар’яна? Ні, її не можна піддавати небезпеці. Тікати доведеться одному. Куди? Лесь абсолютно не знав, але це йому було зараз і не важливо — основне вирватися з пазурів полковника і цього, здається гестапівського, медика. За хвилину він був в себе удома, зібрав трохи їстівного, і за мент вже виходив. На порозі спинився — треба було прикинути, чи все найнеобхідніше взяв. Вода, сірники, якась консерва… Сильний удар в потилицю збив його з ніг. Коли Лесь опритомнів, і так-сяк зумів підняти голову, то крізь стікаючу на очі цівку крові (коли падав, розбив брову), він побачив усміхнене обличчя чорнявого охоронця.