Читать «Чорна акула в червоній воді» онлайн - страница 188

Скосив очі на неї. Вона все зрозуміла. На обличчі була байдужість. Минуло вже хвилин двадцять. І тут сталося те, чого я так боявся. Почувся далекий собачий гавкіт. Її плече доторкнулося до мого, вона тремтіла.

Я вискочив із авто, розчахнув дверцята і майже силою витягнув її. Поблизу темнів під’їзд. Але в перегонах сходами ми мали шансів не набагато більше, ніж у перегонах вулицею. На першій сходовій клітці я забарабанив у двері. У відповідь — тиша. Гавкіт озвався біля будинку. Другі двері, треті. За третіми почулося шурхотіння, але не відчинили. Я вибухнув прокльонами. Це було схоже на страшний сон. Дихання монстра позаду, а попереду десятки зачинених дверей.

Лише на сьомому поверсі ми натрапили на прочинені двері. Я втягнув дівчину і зачинив двері на засув. І якраз вчасно. За кілька секунд пролунало гарчання, і собачі лапи почали шкрябати двері.

Я вибіг на балкон. Зовсім поряд була лоджія іншого під’їзду. Якби ми змогли перелізти на неї!

Дівчина здогадалася, про що я подумав. Це її вивело зі стану прострації.

— Ти думаєш, я шимпанзе?! — обурилася вона. — Ніколи я туди не полізу!

Вона могла бути певна з приводу першого, а от що стосується другого…

Не зважаючи на її протести, зірвав дві мотузки для білизни, обв’язав навколо пояса і плечей. Вийшло щось на зразок лямок парашута.

Колись я відвідав кілька тренувань альпіністів. Правда, не скорив жодної вершини, але та куца практика надала моїм потугам упевненості.

З квартири долинали приглушені удари. То вибивали вхідні двері.

Я взяв мотузку в зуби, переліз через поручні і, ледь не розчахнувшись, ухопився рукою за край лоджії. Чорний асфальт унизу здавався страшенно далеким і наче притягував до себе.

А далі все виявилося порівняно простим. Якщо не враховувати, що під час виконання того трюку я ледь не помер від страху. Навряд чи колись тепер вийду на балкон вище другого поверху. Без усякого сумніву, я хворий на альтофобію. В лоджії я прив’язав мотузку до поручнів і гукнув їй:

— Поквапся!

Вона тільки підійшла до поручнів, позирнула вниз і похитала головою.

— Не дивися вниз! Хутчіше, маєш не більше хвилини!

Але я помилився. Вона не мала жодної секунди. Гуркіт сповістив, що двері не витримали натиску. Я був у відчаї. І вона наважилася! Перелізла через поручні і, скрикнувши, розтисла пальці. Заверещавши, вона повисла на мотузці, розхитуючись на рівні шостого поверху.

Мої руки схопили порожнечу. Тепер її не могли дістати собаки, але не міг дістати і я. А бодай тебе!.. З балкону, котрий ми щойно залишили, долинало собаче гарчання. І хтось намагався дістати мотузку.

Я схопив якусь палицю, що потрапила до рук, і жбурнув на сусідній балкон. У відповідь пролунала добірна лайка і собаче вищання. Цей невеликий успіх додав мені снаги. Я знову переліз через поручні — тепер уже точно востаннє в житті. Не повірив би, коли б хто сказав, що, наче мавпа, стрибатиму з балкона на балкон. Але це виявилося досить просто — повиснути на руках, і, коли ноги зависнуть над нижнім балконом, трохи хитнувшись уперед, опуститися на нього, обідравши, правда, при цьому спину.