Читать «Чорна акула в червоній воді» онлайн - страница 190

— Фу! — і відкотився вбік. Бульдог схибив.

— Кінг, сидіти! — пролунав раптом владний голос.

То була людина-скалка, довжелезний худий власник бульдога. В руці він тримав мій пістолет.

— Це була чистокровна німецька вівчарка. Знатного родоводу. Батьки вивезені з Німеччини. Переможниця численних конкурсів. На балконі ти поцілив у її господаря. Мабуть, я тебе вб’ю.

Він боявся, що я ненароком можу скалічити його пса і вирішив просто пристрелити мене. Пістолет піднявся на рівень мого лоба. Ось вона, смерть. Ніколи не був ще так близько від неї.

Та ні, не те. Я вже мертвий. Заплющив очі. Постріл не пролунав звичайним гуркотом, а лише глухим звуком «бум». Значить, убитий, потрапляючи на той світ, навіть не встигає почути звук пострілу.

Але чомусь я почував себе не зовсім мертвим. Розплющив одне око. Чоловік з пістолетом у руці повільно падав обличчям униз. А моя «Дівчина-ніякого-сексу» стояла позад нього, стискуючи в руці палицю. Пес заскавучав, загавкав на нас, намагаючись вирвати повідок у нерухомого господаря.

Вона допомогла мені звестися і повела геть. Шкандибаючи і стогнучи, я спирався на її плече. Хоч, якщо бути відвертим, я міг іти й цілком нормально. Але що поробиш. Мені подобалося спиратися на її плече.

Почалася справжня злива. Більше ми не боялися собак. Залізли на горище п’ятиповерхового будинку. І там, зі сльозами і щосекундними поцілунками, вона перев’язала мою рану. Наче кохана лицаря, що повернувся з довгого важкого походу. Спів сурм і брязкіт залізних обладунків.

Рана була дурницею, і я навіть примітив кілька підозрілих поглядів у мій бік. Але пара жалісних стогонів швидко все поставила на місце.

На жаль, від її сліз, наче від бальзаму, біль одразу вщух. Не сльози, а жива вода.

— Як тебе звати? — запитав я.

— Мариною, — відповіла вона. О господи, ну звісно ж, Мариною, і ніяк інакше! Звичайно секс-зілля має носити ім’я найсексуальнішої і найпривабливішої дівчини-ельфа Марини!

Вона присіла поряд, прихилилася до мого плеча і вмить заснула. А я, боячись розбудити її, сидів незрушно і дивився вниз у невелике віконце. Розвиднялося. Дощ прибив жовте марево до землі, і на тротуарах лежав яскраво-жовтий шар, наче раптом настав Новий рік і хтось порозсипав конфеті.

Потоки води кольору апельсинового напою «Фанта» стікали в отвори каналізаційних люків. Туману не було. Скільки сягало око, під вранішніми променями виблискували жовтизною мокрі дахи будинків.

Вулицею, карбуючи крок, ішов міліцейський батальйон. Попереду, ляскаючи гусеницями по асфальту, їхав бронетранспортер, за ним — кілька автомобілів швидкої допомоги, а позаду крокували безкінечні шеренги в зелених мундирах. У місто входили війська.

Але той імпровізований парад майже не цікавив мене. Тепер мене цікавила лише Марина. На її обличчі блукала усмішка. Сподіваюся, що уві сні вона бачила мене.

1993 р.