Читать «Чорна акула в червоній воді» онлайн - страница 186

— Та яка різниця! Ну давайте, давайте ж швидше! Я весь тремчу від нетерплячки! — в коло протиснувся лисий стариган з головою-більярдною кулею і зморщеним закоротким підборіддям, що виказувало відсутність нижніх зубів. Старий був із тих, у кого при зустрічі з молоденькими дівчатками починається зудіння у руках. Нервово хихочучи і стаючи навшпиньки, він обійшов «місячним» кроком навкіл стільця з моєю «Дівчиною-ніякого-сексу», іноді злегка торкаючись до неї. Було дуже схоже на Челентано з «Приборкання непокірного». Тільки Челентано цього разу був пенсійного віку. Мені захотілося вбити цього мерзенного довгожителя. Навіть не вбити, а четвертувати чи колесувати, живцем розрізати на шматки і законсервувати в бутлях. Досі не підозрював, що маю садистські нахили.

— А якщо пес її таки скалічить? — не вгавав «їжак», закохано погладжуючи слиняву тупу морду бульдога.

— Це залежить від господаря, — діловито заперечив худий власник хорта, — якщо пес її скалічить, то господар винний сам. Така вона йому й дістанеться.

— Швидше, швидше! — верещав «більярдна куля». — У мене вже увірвався терпець!

Я не дослухав до кінця діалогу, бо вже мчав до виходу.

На вулиці не горів жоден ліхтар, мабуть, електростанція перестала давати струм. Я притиснувся до стіни поряд із входом у підвал і дістав пістолет.

Як тільки вона з’явилася на порозі, я схопив її за руку і потягнув у темний провулок. Потрібно було бігти. Куди завгодно, тільки далі від цього жахливого підвалу.

Вона скрикнула і висмикнула руку. Відбігла на середину вулиці, але, упізнавши мене, зупинилася і сказала:

— Мерзотник!

Я мовчки схопив її за зап’ястя. Вона не пручалася. І на тому дякую. Я гарячково, наче відшукуючи націлену з темряви гвинтівку, крутив головою, прагнучи знайти хоч якийсь вихід. По щоках струменів піт, наче я щойно вийшов з лазні. Ми заглибилися в морок. Але морок — поганий захисник від собачого нюху.

— Мерзотник, насильник, потвора, — бурмотіла вона на ходу.

«Поговори, поговори, — думав я, — поки ще вистачає подиху. Мерзотник і насильник — хай буду. Але не потвора. Потвора — то, здається, вже занадто».

— Лайно…

Провулок здавався тихим і пустельним. Я тут бував. Він таким був завжди. Здавалося, ще кілька будинків — і ми опинимося на освітленій вулиці, де до пізньої ночі не вщухає жвавий рух, летить потік машин і миготить синій неон крамниць.

Моя «Дівчина-ніякого-сексу» спотикалася і вже не бунтувала. Кілька разів вона скрикувала, підвертаючи то праву, то ліву ногу. Я прихилив її до стіни і, незважаючи на протести, стягнув черевики на високих підборах і шпурнув у кущі.

Звідкись долинав запах газу. Мабуть, поруч у квартирі було відкрито вентилі чи пошкоджено трубу. Сподіваюся, цей дух дещо зіб’є собак з пантелику.

Провулок закінчився. Але вулиця, на яку я покладав стільки надій, виявилася безлюдною і темною. Та ж мають у цьому місті бути хоч якісь ознаки життя! Щодо мене, то я більше не був у цьому впевнений. На перехресті ледь жеврів самотній ліхтар. Під ним лежав труп. Чоловік років сорока. Схоже, помер у судомах. Рот відкритий, очі вирячені, руки й ноги неприродно вигнуті.