Читать «Диваки і зануди» онлайн - страница 44

— Мені жаль, — сказала я.

— Усе гаразд, — відповів він.

— Де ви були? — спитала мама, як ми зайшли в будинок.

Вона обвела здивованим поглядом Інґвині подряпані босі ноги і забруднений піджак.

— Лазили по деревах, — з усмішечкою відповів Інґве.

— Господи, які ж ви дурні! — вигукнула мама, косуючи в наш бік.

Потім ми посідали до столу їсти червоний борщ зі сметаною та свіжим хлібом. Мама була в чудовому гуморі, як завжди, коли здавала малюнки. А ще ми сміялися. Ступня в Інґве так набрякла й почервоніла, що стала схожа на буряк. Загалом же в нього був незвично пристойний вигляд.

— Нам краще поїхати в лікарню, — сказала мама, коли ми попили каву.

Десятий розділ

у якому дідусь відвідує занедбаний будинок,

востаннє грає на своїй віолончелі,

а чайки верещать від горя й радості

Дощ не вщухав. Він цілу ніч тарабанив по даху. А потім ще й цілий наступний день, у суботу. Я лежала у стародавньому ліжку з червоного дерева, натягнувши ковдру на самі вуха, і мене тішило те, що по шибках вистукує дощ, у кронах дерев шумить вітер, а надворі бушує негода. Мама пекла хліб, тож у всьому будинку витали пахощі фенхелю та ганусу. Інґве сидів біля столу, випроставши ногу із загіпсованою ступнею. Він заповнював папери для страхової агенції, веселенько насвистував і слухав прогноз погоди, де обіцяли затяжні дощі, вітер і похолодання. Дідусь правив їм на кухні за товариство, гортав засмальцьовані сторінки запилюжених кухарських книжок і за кожним ударом годинників давав собі в носа щигля.

Добре, що більше нічого не сталося. Очевидно, демонята пішли у відпустку. Мабуть, і вони повинні відпочивати. Чом би й ні?

Єдине, що порушило спокій, так це дзвінок Катті. Солодким голоском вона защебетала у слухавку, запросила мене на вечірку в понеділок і спитала, чи не хочу я піти з нею в кіно. Я подякувала за вечірку і відмовилася від кіно. Їй це не сподобалося, і вона заявила, що запросить у кіно Ісака. Я уявила собі Катті, яка запускає свого гостренького язика в його русявого чуба. Та біс із нею!

Я зайшла на кухню, щоб угамувати бурчання в животі зеленим чаєм та хрумкими сирними паличками. Дідусь уже відклав убік довгі аркуші паперу, списані рецептами, і втупив погляд у негоду за вікном, яка, здавалось, ніколи не вгамується.

— Завтра, мої любі, випогодиться, — сказав він співучим голосом. — Тож ми поїдемо за місто.

— Ха-ха, — відповів дощ стукотом у шибку.

Я прокинулась від того, що хтось гладив мене по щоці. Наді мною схилилося веснянкувате обличчя.

— По-ра-вста-ва-ти-го-лу-бонь-ко, — проспівав він мені на вухо. — Глянь, яке надворі сонце!

Сиві вуса лоскотали мені шию. А його очі немов світилися блакиттю, як вода в затоці, бухті й морі. Я навіть забула розсердитися, що мене збудили і розігнали мої сни. У дідуся був гортанний голос, а тепленький вітерець ворушив штори.

— Допоможи-но мені зібратися, дитинко, — сказав він.

Звичайно.

Я полізла на горище — та й ну порпатися в ящиках і картонних коробках, що ми туди знесли. Мені пощастило знайти більшість того, що він просив: палицю зі срібним руків’ям у формі вовчої голови, фетровий капелюх кремової барви з прим’ятими крисами, сорочку з відчіпними комірцями і чудернацькі білі шкіряні штиблети з коричневими передами і дірочками зверху.