Читать «Диваки і зануди» онлайн - страница 45

Я ходила навшпиньки, щоб нікого з наших не побудити, а дідусь стояв у нічній сорочці й прасував свій одяг.

Коли ми з усім тим упоралися, я повела його у ванну кімнату в підвал. Мені все це вже почало подобатися. Я налила у ванну гарячої води, і дідусь із великим задоволенням сів у неї. Все його тіло вкривали красиві зморщечки. Я обережно терла його дігтярним милом, що пахло літом і дитинством.

— Чудово! — пирхав він.

Потім я допомогла йому вбиратися. Він натягав усе по черзі з вельми поважною міною на обличчі. І згодом на килимі у великій кімнаті вже постав мій колишній дідусь: сяючий, високий і дужий, як ведмідь!

Ми приготували сніданок і поклали в старого кошика, з яким їздили на пікніки, курча, ковбасу, сир, хліб, огірки, воду у пляшках із вузькими горлечками й термос. Коли мама та Інґве спустилися вниз, у нас усе було напоготові.

Мама заклякла в дверях і прикипіла очима до того розкішного чоловіка, що стояв перед нею.

— Тату, — стиха мовила вона.

Мама підійшла ближче і заходилася його обмацувати.

— Літній костюм? — спитала вона.

— Ага, пора вже його вдягнути, доню, — відповів він.

— Ти такий, як і колись, — мовила мама.

— Такий, як і колись, — згодився він.

У неї на очах зблиснули сльози. І вона поцілувала його в лисе тім’я і в обидві порожевілі, поголені щоки.

— Господи, тату, який ти франт! — хихикнула вона.

— Не верзи дурниць! — гримнув дідусь.

Тоді він усміхнувся, показуючи свої нерівні зуби, сягнув рукою до кишені жилета і, ніби витягаючи золоту рибку, вийняв звідти годинника.

— А тепер швиденько снідайте, — сказав він. — 3 хвилини на хвилину з’явиться карета.

Я думала, що й справді з’явиться карета, запряжена кіньми. Але приїхало звичайнісіньке таксі.

Нарешті ми в дорозі!

Міський замок, що зовні схожий на запліснявілий багатошаровий торт, лишився позаду. Просяяв рядами вікон «Grand Hotel». І все місто зі своїми порожніми церквами, будівлями, притулками для старих і фантастичними витворами з каменю та мармуру мовби відійшло у небуття.

Дідусь, мама і я сиділи на кормі «Сонячного ока».

Інґве з нами не поїхав. Через свою загіпсовану ногу, з якою він носився як із писаною торбою. Окрім того, після довгого сидіння у холодній воді в нього почався нежить. Але, напевно, він не хотів нас обтяжувати. Та поїздка не навівала йому ніяких спогадів. А він розумів, що ми їхали у свої спогади.

Дідусь сидів у візку на колесах, якого ми позичили в лікарні, між червоною «Хондою» та горою ящиків із пивом. Ясно-блакитний, спокійний, сліпучий виднокіл тягнувся у височінь, де кружляли чайки, радіючи вітрам і сонцю. У бухтах плавали качки, лебеді, норці та крохалі.

Дідусь тицяв палицею в бік островів, маяків та пагорбів і казав, як вони звуться. Скільки разів він так робив раніше! Він наче вбирав той краєвид очима.

— Дивіться! — вигукував він, тицяючи палицею то туди, то сюди. — Дивіться, як тут красиво!