Читать «Дівчина мого сина» онлайн - страница 22

— Твоя мати до смерті хоче дізнатися про неї більше.

Лаура ігнорувала Говарда. Вона помітила, що, коли Даніель був удома, її чоловік навіть не читав газету за столом.

— Ми хочемо познайомитися з нею! Ми обоє. Чи не так, Говарде?

— Звісно, — холодно відповів він.

Даніель засміявся.

— Так скоро? Я ж зустрічаюся з нею менше тижня.

— Це не я тисну на тебе, — сказав Говард.

Лаура придушила хвилю гніву.

— Говарде, якщо ти хочеш бачити свого сина впродовж цих канікул, то я б радила тобі мати трохи більше ентузіазму. Він уже раз відмахнувся від нас, пам’ятаєш?

— Мені варто хвилюватися з цього приводу? — запитав Даніель.

— Дуже хвилюватися, — відповіла Лаура. — І щось мені підказує, що ти проводитимеш із Черрі ще більше часу, аж доки ви обоє не зникнете… — вона шумно зітхнула, — …тому було б дуже гарно познайомитися з нею.

Даніель кивнув.

— Маєш рацію.

— Зателефонуй їй.

— Зараз? Звідки така терміновість?

— Мені потрібно мати змогу все спланувати. Як щодо, скажімо, четверга? О шостій тридцять?

Лаура не до кінця розуміла, чому так тиснула на сина. Вона знала, що навряд чи цього літа бачитиме його стільки, як сподівалася. Стільки, як із нетерпінням чекала, і змирилася з цим. Дорослі сини мають власні плани. Однак щось змушувало її ближче познайомитися з Черрі до того, як вони зникнуть.

Даніель розмовляв по телефону. Він прикрив мікрофон.

— У четвер у неї не вийде…

Лаура швидко подумала.

— Тоді в п’ятницю.

Він передав це по лінії і, здається, цього разу досягнув успіху.

— …подзвоню пізніше, — сказав Даніель, а потім поклав слухавку. — Вона залюбки прийде.

Лаура всміхнулася. Її здивувало те, з яким нетерпінням вона чекала на цю зустріч.

6

Четвер, 12 червня

Щоразу, коли Черрі збиралася навідатися до своєї матері, вона вирішувала, що тепер уже буде іншою: відкритою, приязною, розслабленою. Що, потрапивши в пастку всіх тих речей, які нагадували їй про бідне дитинство, говоритиме з нею невимушено й без паніки. Її мати не винна в тому, що в них не було грошей усі ті роки. Однак щойно Черрі переступала поріг їхньої маленької двокімнатної квартирки, її гарні наміри наче випаровувалися. Завеликий для цієї кімнати широкоекранний телевізор, пухнастий килим у вітальні, жахливий розкладний диван. Збоку від нього коробка цукерок «Святкування» чи «Герої» для гостей. Черрі знала, що Венді, її мама, дуже цінувала маленькі знижки від супермаркету. Вона завжди користувалася акціями й стверджувала, що за всі ці роки вони заощадили їй цілий статок. Черрі ненавиділа супермаркети, а їхні «акції» ненавиділа ще більше. Як і те сміття, що вони заохочують тебе купити й заповнити ним свій будинок. Вони виманюють у людей кожну копійку й без того невисокої зарплатні, виставляючи все так, наче подають руку допомоги. «Ми на твоєму боці, ми знаємо, як ти почуваєшся», — у важкі часи вони постійно отримували величезні прибутки. Сама тільки DVD-колекція її мами, у середньому по 10 фунтів за диск, коштувала дві тисячі. Точніше, раніше вона була варта двох тисяч, тепер же в кращому випадку ціна їй — сотня фунтів. Черрі дратувало те, що вона ніколи не припиняла підраховувати.