Читать «Дівчина мого сина» онлайн - страница 191

Лаура прокинулася на дивані й, прислухаючись, оглянула кімнату. З кожним гудком її серце тонуло все глибше, а потім її переадресувало на жахливий автовідповідач.

— Даніелю, я пропустила твій дзвінок. Я все ще хочу зустрітися. Ти сказав, що й досі будеш на ногах? Будь ласка, приїжджай. Можливо, ти в душі абощо… Дай мені знати. Я чекатиму, тож не хвилюйся про пізній час.

Вона вимкнулася, і несподівано її затопило відчуття ізоляції. Вона глянула на годинник: 22.43. Ще був час. Вона намагалася всадити себе перед телевізором. Через десять хвилин підвелася й зробила собі чашку чаю, поклавши телефон до кишені в штанях, адже не хотіла пропустити ще один дзвінок. Чекаючи, поки закипить чайник, зрозуміла, що Мойсея все ще не було в будинку. Вона відчинила розсувні двері й, стоячи в безпеці, на світлі, усе ще всередині кухні, постукала мисочкою об землю. Він не прибіг. Замість цього вона почула нечіткий, стражденний нявкіт звідкись із глибини саду.

— Мойсею? — Вона покликала, і він відповів нявканням.

Щось було не так. Вона мусила піти по нього. Лаура дивилася на темний сад і проклинала свого кота. Увімкнувши надворі світло, вона побачила доріжку через середину галявини, пластиковий бар’єр будівельників, бездоганну сталеву водну гладь і жодних тіней біля паркану. Там, звідки долинав плач Мойсея.

Лаура вирішила зробити це якомога швидше. Вона вийшла надвір, і її огорнула прохолода ночі. Обійшовши сад із більшою мужністю, ніж очікувала від себе, вона зосередилася на роботі рук, кличучи Мойсея, щоб зрозуміти, звідки він нявкав. Їй це не вдавалося, аж доки вона не дійшла до кінця, туди, де дерева прикривали огорожу. Лаура помітила кота, чи радше його лапу. Вона застрягла в шматку зламаної огорожі, і Мойсей намагався зрушити її, щоб вибратися.

Лаура нахилилася нижче, щоб краще роздивитися. Якимось чином шматок змістився, але хитався й повертався на місце щоразу, коли Мойсей намагався зрушити його. «Напевно, це лисиця постаралася», — подумала Лаура, оскільки дірка була лише в кілька дюймів завширшки й складалося враження, що в сад проникали ззовні.

— Не хвилюйся, я витягну тебе, — сказала вона й відсунула секцію паркану на один бік, але чомусь він усе одно не міг пролізти. — Припини, поквапся, — Лаура відчувала, що її починали оточувати тіні, і їй хотілося якомога швидше повернутися всередину, та Мойсей усе одно не рухався з місця.

— У чому справа? — запитала вона, по спині пройшов морозець.

Лаура розвернулася, щоб поглянути назад, на будинок, і їй здалося, що він так далеко, а ще ж доведеться перетнути велику частину саду. Збоку, куди не діставало світло, і досі було темно, і Лаура там нічого не бачила. Вона потяглася через огорожу й спробувала схопити Мойсея за загривок, однак він пручався. Зрештою їй таки вдалося витягти його. Лаура посадила кота собі на плече, і він зразу почав мурчати. Вона глянула на відчинені двері до будинку, звідки струменіло світло з кухні. Піднявся вітер, і позаду неї сколихнулися дерева. Жінка здригнулася. Щойно вона побігла, як відчула, що хтось її переслідував. Вона схопила Мойсея на руки й почула власний стогін, не наважуючись озирнутися. Від страху поколювала шкіра, напруження все зростало, поки вона простувала через сад, аж доки нарешті не пірнула всередину й не зачинила за собою двері. Лаура шалено намагалася провернути ключа, але її руки спорснули. Вона впустила Мойсея, потім двома руками смикнула ключа й почула, як клацнув замок. Ледь дихаючи, жінка визирнула з вікна. Надворі нікого не було.