Читать «Дівчина мого сина» онлайн - страница 17

— Заговориш до мене ще раз, і будеш звільнений за домагання, — сказала вона й відвернулася.

Інші ж були одружені, геї, приходили зі своїми подружками або так переймалися власним задом, що навіть не помічали її.

Однак усе це вже в минулому й нарешті їй пощастило. Оркестр підвівся на перерву, і Даніель повернувся до неї.

— Як тобі?

Несподівано її серце наповнила радість. Цього неперевершеного вечора вона була тут, на концерті класичної музики, разом із чоловіком, який хотів пересвідчитися, що вона гарно проводить час.

— Просто фантастика.

Вона роззирнулася навколо й зрозуміла, що змогла б відразу розпізнати багатіїв: серед дівчат переважали блондинки, їхнє вкладене без особливих зусиль медове волосся спадало довгими хвилями, і вони перекидали його з боку на бік, знаючи, що пасма кокетливо прикриватимуть очі. Хлопці були засмаглі й носили дорогезні щоденні сорочки навипуск поверх майже приспущених шортів. Такими вона пам’ятала і хлопців зі свого минулого (вона ніколи не говорила «дому»), де жила її мама, однак різниця між тим, що було тут, і її частиною Кройдона полягала у вартості нижньої білизни. Черрі відчула неймовірну гордість, що могла високо тримати голову серед них. Вона нічим не відрізнялася від усіх цих людей, а можливо, була навіть розумніша, а її теперішній успіх доводив, що вона таки здібна. Настав час показати, чого ти можеш досягти, якщо тільки обдумаєш усе та докладеш зусиль, і вперше за довгий час вона відчула, що по-справжньому віддаляється від свого походження.

— Умієш на чомусь грати? — запитала вона.

— Мене змушували вчитися грати на фортепіано аж до п’ятнадцяти років.

— Змушували?

— Насправді все було не так уже й погано. — Він глянув на неї й відчув, що може це сказати. — Дочка мого вчителя, на три роки старша за мене, любила засмагати в саду, і її було гарно видно через подвійні двері в музичній кімнаті.

Вона засміялася й подумала: «Добре, що він почувається достатньо вільно, щоб розповідати мені про таке», — хоча й справді була не проти почути подібні подробиці. Вона знала, що чоловіки ненавидять примхливих жінок, і могла відкласти вибухи ревнощів на той час, коли вони вже будуть заручені, щоб дати йому зрозуміти, як сильно вона цим переймається. Цю карту варто було приберегти.

— А ти?

Черрі вже вирішила, що не брехатиме забагато про своє минуле, якщо цього можна буде уникнути. У брехні є неприємна звичка викриватися. До того ж ця дружба лише зароджувалася, тому не було потреби обтяжувати її надзвичайно нудною правдою, що в їхній кімнаті не було місця для фортепіано, навіть якби вони й мали гроші. Це була лише кімната з блідо-кремовим шкіряним диваном, на який її мати заощаджувала впродовж кількох місяців, побачивши його в «DFC» іще до початку розпродажу. У ньому були відкидні сидіння, а Черрі завжди вважала це жахливим несмаком.