Читать «Дівчина мого сина» онлайн - страница 15

— Що? — На його обличчі промайнула легенька усмішка недовіри, наче вона могла переплутати, де розташовувався Кенсінгтон і чим він був.

— Що, думаєш, я для цього не підходжу?

Він пирхнув і відвернувся.

— Річ зовсім не в тому.

— Хіба? Я ж пам’ятаю, як ти сказав, що твої батьки мають до тебе певні вимоги, що, за твоїми словами, це не твої ідеї, однак вибирати не доводиться, якщо ти тільки хочеш колись успадкувати бізнес свого батька.

Вона підвела очі й побачила дівчину — прекрасну ніжну блондинку, яка рухалася в напрямку столика від вбиральні, на її обличчі відбивався страх. Черрі все ще стояла непорушно, її серце шалено билося в грудях. А він не гаяв часу! Таку дівчину його батьки точно схвалили б — з грішми, гарним минулим, хорошими зв’язками.

— Усе добре? — підозріливо запитала вона, переводячи погляд то на нього, то на неї.

— Прекрасно, — швидко відповів Ніколас.

— Ось ти де. Одне яблучне мартіні.

Черрі бачила, як Ніколас підвів погляд — саме він відкрив для неї цей напій, і несподівано вона пожалкувала, що замовила його. Вона різко розвернулася й пішла геть, почувши, як блондинка сіла й зашепотіла до нього, намагаючись з’ясувати, хто ж це був. Підійшовши до бару, Черрі озирнулася й побачила, що вони сперечаються: він просив, аби вона допила й вони могли піти, і несподівано збагнула, що не хоче, щоб Ніколас її випередив. Черрі випила мартіні одним ковтком, схопила свого друга за руку й заявила, що вони йдуть.

Не так вона собі це планувала. Їй хотілося вразити його, змусити замислитися над тим, чи не припустився він величезної помилки, покинувши її наприкінці літа, можливо навіть, щоб він захотів її повернути. Черрі завжди вірила, що Ніколас урятує її. Забере з мережі ресторанів відомого шеф-кухаря, де вона працювала. Глухий кут, їй узагалі не слід було влаштовуватися туди на роботу.

Вона створена для кращого життя. Надзвичайно здібна в навчанні, вона обтяжувала аж ніяк не найкращих учителів у своїй пересічній школі: ті просто давали їй більше завдань і дозволяли самостійно з ними розбиратися. Закінчивши школу з п’ятьма найвищими оцінками, вона була повністю зламана. Про університет не могла навіть і мріяти. Це просто було їй не по кишені. Річ не лише у вартості та боргах: Черрі несамовито бажала втекти з охопленого бідністю життя. Їй хотілося звичайних речей: навчитися водити машину, переїхати, почати будувати кар’єру. Проте на її покоління чекало майбутнє, яке мало що могло запропонувати. Високий рівень безробіття серед молоді віком до двадцяти п’яти років, можна було навіть і не сподіватися придбати житло, а замість цього на довгі роки виплата національного боргу мала стати їхнім фінансовим тягарем.

У відчаї вона поїхала шукати роботу до Австралії, витративши на це свої заощадження від праці у вихідні й сподіваючись, що там буде більше можливостей і вона зможе спробувати себе на різних посадах, що врешті-решт хтось таки помітить її розум та потенціал. Однак уже скоро усвідомила, що на неї чекали збирання фруктів та робота офіціанткою. Гірше того, вона почувалася бідною. Черрі не захотіла навіть розпаковувати рюкзак. Тож повернулася назад, і єдина посада, яку вона змогла отримати, — це менеджер для роботи з персоналом у ресторані. Посада, на один щабель вища за офіціантів. Те, що мало бути тимчасовим, тягнулося рік за роком, і вона просто шаленіла від злості, спостерігаючи за тим, як випускники державної програми навчання молоді швидко отримували керівні посади й більшу зарплатню. Її однолітки, які навіть не були розумніші за неї, але могли дозволити собі навчання в університеті, без зусиль ставали успішними.