Читать «Перший спалах» онлайн - страница 24

Так, Андрій тоді насміявся від душі. Гнів батьків вгамувався ще до того, як відчинилися двері. Одна із сусідок, збита з пантелику їх поведінкою, докірливо похитала головою і заявила, що нарешті зрозуміла, чому вони виростили такого безпутнього сина. Потім вона сказала, що немає нічого гіршого за розчарування в людях, однак побачивши, що її слова не змусили нікого впасти у каяття, а навпаки, тільки підлили олії в вогонь (батьки ледь не подушилися зі сміху), розсердилась і демонстративно грюкнула дверима, вивергнувши зі своїх вуст клятву, що ноги її більше не буде в цьому бісівському домі. У відповідь мати показала їй язика і залилась щирим сміхом. Її сміх полум’ям перекинувся не тільки на нього з батьком, але й на остовпілих правоохоронців, що до того моменту ніяк не могли визначитись, як реагувати на подібну витівку. Їхні вагання між проханням проїхатись у відділок і штрафом за порушення громадського порядку закінчились бенкетуванням на кухні, де за маминими варениками і сливовим пирогом вони забули про все на світі.

Андрій тихенько заліз у ванну і увімкнув воду. Холодний струмінь вирвався на волю і обдав його колючими крижаними кинджалами. Андрій скрикнув від несподіванки, і крик цей перемішався із захватом. Бо у тому, щоб відчувати, як впивається у шкіру до болю холодна, майже нестерпна на дотик вода, було щось особливе, щось...дивовижне! Голки болю кололи шкіру, ломилися в кістки, та це змушувало серце битися в якомусь піднесеному ритмі, наливатися радістю, що солодким вогнем переливалась у кров.

Він стане таким, як батько. Він вирішив. Він нарешті закінчить цю бісову школу і поступить в інститут. Він вчитиметься — і працюватиме. Звісно, він одразу ж влаштується на якусь чудову роботу. Він не лінивий і не боїться праці. А з його новоспеченим талантом до математики взагалі перетвориться на справжнісінький діамант для роботодавців. Головне — щоб вони тільки зуміли відрізнити його від сліпучого блиску фальшивок. А тоді... Все буде добре.

От тільки... Починати треба вже зараз. З цього же дня. З цієї ж хвилини. Скільки можна відкладати все на потім?

Андрій пильно подивився на свої руки. Що він може цими довгими, незграбними пальцями? З такими руками хіба що тільки в піаністи, та на жаль, дорога закрита і туди. Здається, коли він був малий, по його вухах пробіглося стадо слонів. Хоча ні, слони потопталися по татусеві, а той в свою чергу наділив цим і сина. Знав, напевно, що хлопець хотітиме стати схожим на нього! І, чесно кажучи, таки добився свого. Коли Андрій починав співати, тітка Марина, сусідка, що мешкала поруч з бабусею, у відчаї затикала вуха і втікала до свого сина, що жив на іншому кінці села. Вона благала Андрія якомога швидше закрити рота, іноді використовуючи для цього домашнє шоколадне печиво.

Ну що ж, як не крути, а музикального хисту у нього все-таки не було. Та й якщо бути чесним, хіба ж тільки музикального? У Андрія не було жодного хисту, і це неймовірно дратувало. «Усі люди народжуються з якимось талантами (бла-бла-бла)... Головне — вчасно їх розпізнати (ой, та що ви кажете?)». Всі навколо такі мудрі, такі талановиті, тільки він один — дідько знає що. Черговий виняток із чергового правила. Помилка природи. Нудна, сіра, нікому непотрібна (батьки не рахуються!) людинка. О так! Справжнісінька помилка! Така собі дурнувата, велетенська клякса.