Читать «Перший спалах» онлайн - страница 22

За чверть перша.

От чорт!

Андрій вилітає з ліжка, мов пробка. Йому ж через півгодини треба бути в репетитора! Він прожогом кидається в коридор і, посковзнувшись на підлозі, з усієї сили вдаряється лобом об двері ванної. В ту ж мить повітря наповнюється смачною соковитою лайкою.

— Обережно! Голову розіб’єш! — докірливо дивиться на нього мама. У неї такий вигляд, наче слова, від яких вуха зазвичай скручуються у трубочку, дивовижним чином оминули її слух і вилетіли кудись у вікно. Мама спокійно зачиняє вхідні двері і прямує в бік кухні.

— Я не знав, що у ванній хтось замкнувся! — ображено відповідає Андрій, чухаючи забите місце. Не дай бог, ще шишка виросте.

— Ех, нещастя ти ходяче! — мати виходить з кухні. В руках у неї — ложка. — На, притули, щоб синця не було!

Андрій забирає ложку і прикладає до голови. Холодний метал торкається шкіри і осипає її дрижаками.

Мати стукає у двері ванної. Шум води починає стихати.

— Олежику, виходь уже! Скільки можна киснути? — кричить вона. — Андрій до репетитора спізнюється!

І для перестраховки додає:

— Там сніданок на кухні холоне!

— Іду-йду! — гукає батько і знову розкручує кран. Його слова поглинає шум води.

Андрій нарешті відклеює ложку від лоба. З її дзеркальних глибин на нього дивиться занадто високий, занадто худий юнак із занадто довгим темним волоссям і занадто великими темними очима. Шкода тільки, що ці очі майже повністю затуляють дурнуваті, нерівні пасма, котрі постійно звалюються на обличчя. Андрій незграбно відкидає їх з лоба і думає, що в такі моменти схожий на якусь рок-зірку. Принаймні щиро на це сподівається. Бо виглядати, як емочка, поки що не входить в його плани. Крім того, з такими патлами і окосіти недовго. Так що... Пора, мабуть, навідатись у перукарню.

Він рукою забирає з лоба волосся і ще пильніше вдивляється у майже дзеркальну поверхню ложки. Її опукла сторона кумедно викривлює обличчя, і складається враження, наче в нього здоровенний, схожий на картоплину ніс, що простягається від вуха до вуха, перетворюючи його на незграбну пародію на Буратіно.

Двері раптом з гучним клацанням відчиняються, і звідти виходить батько. Витираючи волосся рушником, кидає погляд на сина і смачно позіхає, затуляючи рота рукою. На якусь мить він нагадує Андрієві ситого, самовдоволеного кота, що ліниво мружить на сонці свої здоровенні очиська.

— Доброго ранку! — той усміхається синові і йде на кухню.

Андрій дивиться услід батькові — і його кусає щось схоже на заздрість.

Його батько — ідеальний. Бо має все, чого хотів, про що мріяв. Він народився в сільській глибинці, та втік звідти, переможений голосом свободи. Місто прийняло його божевілля, мов старий чоловік блудного сина, і дало йому волю. Він полюбив його більше за батька й матір, увібрав у серце, мов спраглий воду, і проріс у його глибини, немов молоде деревце. Місто навчило його любити і не боятися, дало друзів, кохану, дім. Воно прийняло його такого, як є — смішного, веселого, з парою подертих черевиків і вітром в кишені. За плечима у батька була бурхлива молодість — неймовірна історія боротьби й кохання, в яку вплелася божевільна радість від життя. Вона переповнювала батька, розривала на клапті, змушувала кричати про неї на ввесь світ, ділитися з кожним перехожим на вулиці. Батько притягував до себе людей, як магніт, його широченна усмішка манила і вабила. Він став своєрідною перепусткою у світ волі і шаленого щастя, коли живеш однією хвилиною і не задумуєшся про завтра. Він навчив своїх друзів сміятись і говорити правду. Можливо, він був божевільний, але це божевілля несло тільки світло. Він сміявся з проблем щиро і нестримно, та коли хтось потрапляв у біду, завжди простягав руку допомоги. Він не вмів брехати. Та й навіщо йому було брехати? Все, про що він мріяв, само прийшло йому до рук. Спочатку це була воля і подорожі. Потім — трохи засмучені очі майбутньої дружини. Коли народився Андрій, він трохи вгамувався, але не перестав кайфувати від життя. Він відкрив власний ресторан, купив чималу квартиру в одному з найкращих районів міста і парочку автомобілів. Правда, один із них, пошарпаний, старенький «Москвич» вже років п’ять стояв у гаражі. «Я ніколи не розлучався з ним. Я пам’ятаю всі дороги, які він об’їхав. Я пам’ятаю всі світи на цих дорогах, всі мрії, перемріяні у цьому салоні, всі думки, всі божевільні поцілунки. Так-так, синку, можеш вважати свого батька сентиментальним дурнем, але я не позбудусь цієї машини ні за які гроші.»