Читать «Перший спалах» онлайн - страница 104

«Ми з Мирком — це парочка ідіотів, що просто ловлять кайф від життя. Ми розуміємо одне одного з півслова... Хоч він і дурний, я вже це тобі казала. От, наприклад, коли він починає вимахуватись, я його лупцюю. А потім він лупцює мене. Бачиш синець? Це я зі стільця гепнулась, бо він стягнув мене за ногу — хотів до компа добратися. Але я все одно люблю свого брата. А він любить мене. А ще він геній. Бачив би ти, з якою швидкістю він генерує нові ідеї!»

«Давай поїдемо кудись. Пофіг куди, тільки щоб не стирчати в чотирьох стінах. Мені набридло... Школа — хата, школа — хата... Та скільки можна? Однокласники — дауни, лізуть мацатись і біжать до директора, бо дістають по морді. А потім мене відраховують на тиждень, ага... Мамі, чесно кажучи, глибоко пофіг, але директор починає їй надзвонювати, набридати... Міг би вже й запам’ятати, що вона все одно ніколи не бере трубку. Коротше кажучи, повітря хочу... Свіжого, морського... А відсутність руху — це зло. З ним треба боротись. Бо якщо надто довго сидіти на місці, одного дня ти пустиш корені і приростеш, як у страшному сні. І тоді вже все. Вважай, життя закінчилося.»

Вони сиділи над містом і дивилися кудись удаль. Кіра говорила й говорила, викурювала цигарку, знову говорила, випивала ковток портвейну, робила паузу, щоб вхопити ротом повітря, знову курила, знову говорила. Портвейн вливався в горло терпким потоком, смердів спиртом і щипав за язик. Та в цьому було щось особливе, щось таке, що робило вечір теплішим, а Кіру — добрішою. Коли Андрій вливав у себе черговий ковток, йому здавалося, що він починає розуміти, про що говорить Кіра, бо в цю мить життя ставало до нього прихильнішим, обростало кольорами, наливалося соками. Проблеми згасали, немов ранкові ліхтарі, танули, як весняний туман у променях сонця. Залишалися тільки вони з Кірою, та ще чиїсь милі обличчя, що пропливали перед очима безконечною вервечкою усмішок. Вони народжувались із Кіриних слів, усі ці божевільні бабусі, вічно п’яні Вінти і дурні братики-генії. Вони жили у ній, вони творили її, вони складали її з пазлів, немов химерну мозаїку. Вони ставали нею, вони наповнювали її життя сенсом. Вони були не просто її друзями — вони були її душею.

«Божевільні. Великі. Святі. Якби не вони, я б, мабуть, звалила з дому і поперлась кудись за море... Але зараз розумію, що поки ранувато... Бо, на жаль, я не така, як бабуся. Мені ще вчитися і вчитися... Але як би там не було, сидіти на місці все одно важко... Добре, що вони в мене є.»

Кіра продовжувала говорити. Вона була вже добряче п’яненька. Андрій прислухався до шуму в голові і думав, що вона найдивніша людина, яку йому коли-небудь доводилося бачити.