Читать «Перший спалах» онлайн - страница 102

«Слухай, давай якось зустрінемось. Що ти на це скажеш?»

«Той ідіот викинув мої цигарки!»

«Обома руками за!»

«То що ти п’єш?»

Андрій подумав і відписав: «Гаразд, де й коли?»

«Що ти п’єш, незайманий?!»

«Ну...пиво, припустимо.»

«Гаразд, куплю портвейн. Міський парк, шістнадцять нуль три. Не спізнюватись, бо вип’ю все сама, і тобі доведеться тягти мене додому. А оскільки ти не знаєш, де я живу, то це буде твій дім! Тому добре подумай перш ніж спізнюватись! Мені до лампочки, чию хату обблювати.»

Андрій хотів написати якусь приємність, але передумав, вражений її останніми словами.

«Чого мовчиш? Злякався? Та жартую, дурнику! Отже, завтра, міський парк, шістнадцять нуль три. Але май на увазі: коли я вип’ю, то починаю молоти всіляку пафосну фігню. А поки що я йду курити! Бувай!»

Андрій вклався спати з блаженною усмішкою на губах. Нарешті він її знайшов. І навіть запросив гуляти. Хе-хе, швидше б той завтрашній день! А він обіцяє бути багатим на сюрпризи.

Тієї ночі Андрій спав як убитий.

8

Кіра чекала на нього в парку. Шістнадцять нуль три — як і домовлялись. Туман похмурими витками стелився по вулиці, та Андрієві було байдуже — у його душі світило сонце.

Вони бігали по темних провулках і розлякували голубів. Стрибали по калюжах і втікали від голодних собак. Вони говорили про все на світі — точніше, Кіра говорила, а він ловив її слова, вбирав їх, мов губка, обростав словами і вбирався в їх силу, як весняне дерево у листя.

Кіра не обманула — коли вони вилізли на якусь покинуту гору (була така за містом), з її полотняної торби висунулась пачка сигарет і дешевий портвейн.

Вони сиділи високо вгорі, спостерігаючи за першими міськими вогнями, дриґали ногами, передавали одне одному пляшку з портвейном і курили. Кіра розповідала про свою бабцю, що блукала десь світами у пошуках щастя, про її божевільні ритуали і про те, як трави рятують від нічних жахіть. «От знаєш... Вона крута. Хоч і стара вже. Відколи я себе пам’ятаю, її ніколи немає вдома. Постійно десь ходить... Чи їздить... Хоча ні, швидше, таки ходить. Бо, чесно кажучи, бабуся не любить транспорт. Вона думає, що від нього бувають проблеми з ногами. Ну от, знаєш, коли багато сидиш на місці чи возишся в машині, то ноги кам’яніють. Це вона так каже. А ноги у неї здорові. І дуже сильні. Знав би ти, як я за нею сумую... Вона — моя бабуся — ніколи не сидить на місці. Як ти думаєш, чи може присутність іншої людини впливати на наші сни? Я кажу: може. Ти не уявляєш, що мені сниться, коли вона повертається. Жаль, що це буває так рідко... Але я тоді дурію від щастя. Бо вона вчить мене усьому гарному, що вміє сама. А вміє вона багато, повір... Ось, наприклад, знає, якими травами що лікувати. Або як розкусити людину. Ну, не так, як горішок, а трохи по-іншому... Ніби просвітивши рентгеном. Коли я була маленька, то багато плакала за татом. Він пішов, коли мені було чотири. Я не знаю, чого... Але мені було погано без нього. І Миркові було погано... Мирко — це мій старший брат... Так-от, я багато плакала і не хотіла їсти. Худла просто на очах. Мама дивилась на це — і теж починала плакати. Бо не могла змусити мене хавати. Не допомагали ні прохання, ні погрози. На цукерки і мандаринки я не велась. А потім приїхала бабуся — і все змінилось... Я тоді вперше її побачила. Важко сказати, що саме було тоді в мене в голові, але перше враження про неї запам’яталось на все життя... Це були кольори, багато-багато бурхливих, вируючих кольорів — і світло. Від нього ставало добре і тепло. Хотілося спати... Потім — бути... Потім — рухатись... А якось я поїхала з нею до моря... Уже пізніше, коли мені виповнилось десять. Після того я почала розуміти дорогу і кайфувати від неї. Коротше кажучи, бабуся навчила мене жити.»