Читать «Перший спалах» онлайн - страница 106

— Що за..?

— О боже, це знову він! Втікаймо! — закричала Кіра. Андрій не встиг спитати, хто такий «він», бо дівчина схопила його за руку і потягнула за собою. Вони побігли до виходу. Та густий туман, перемішаний з добрячою порцією алкоголю, зробив своє — вони заблукали.

— Твою ж мать! — процідив Андрій крізь зуби, побачивши перед собою триметрову ґратчасту огорожу.

А силует наближався.

Треба було щось робити... Бо вмирати від страху не хотілось.

Кіра закинула ногу на виступ між гратками огорожі. Андрій допоміг їй перебратися через гострі шпичаки, що стриміли на вершечку, ніби зуби якоїсь доісторичної тварини. Десь неподалік загавкав собака. Андрій почув за спиною чиїсь кроки і швидко-швидко видряпався нагору. Часу, щоб нормально спуститися, у нього не залишилось. Мусив стрибати.

У голові досі шуміло. Андрій сумнівався, що зможе нормально приземлитись. Кіра стояла внизу і підганяла його: «Ну швидше!». Собака валував уже під самісінькою огорожею. Кроки наближались, кров застигала у жилах. Серце, здавалось, от-от вискочить із грудей. Андрій міцно заплющив очі і пірнув у темряву, та тут же зачепився за щось рукавом.

А жахлива постать була вже поруч. Вона скажено тупотіла поміж могилами, розмахувала руками і голосно кашляла.

— Що, вже взагалі охрініли, недоростки малолітні?! Бухати приперлися, так? — горланила постать, прикрашаючи свої слова соковитою лайкою. Кіра смикнула Андрія за руку — і він нарешті вивільнився. Щоправда, лівий рукав його куртки залишився на огорожі.

— Наступного разу спущу на вас собак! — репетував сторож (як виявилось, це був звичайний цвинтарний сторож, якого вони — чи то лише він, Андрій? — сприйняли за потойбічну примару). Андрій з Кірою щодуху побігли малознайомими вулицями, не надто роззираючись навколо. Ними й досі керував страх.

Коли вони нарешті оговтались, Кіра сказала, що можна забігти в гості до Вінта. Як виявилось, Вінт жив на сусідній вулиці, у старому будинку, зведеному ще в позаминулому столітті. Через кілька хвилин Кіра вже стукала в його двері — звичайнісінькі чорні двері, оббиті дерматином, що різко контрастував із загальним виглядом споруди — величезної конструкції в якомусь фантастичному плетиві архітектурних стилів.

Вінт відчинив майже одразу. Це був високий, худорлявий блондин із хворобливо-блакитними сяючими очима. Давно не мита голова і кількаденна щетина робили його схожим на волоцюгу. Одяг Вінта — подерті штани і чорна бавовняна сорочка — був густо заляпаний фарбою.

Вінт був п’яненький. Перед їхнім приходом він устиг залити в себе майже літру домашнього вина. В його домі панував безлад, всюди валялись полотна й мольберти. Якісь недомальовані картини висіли на облуплених стінах замість шпалер, усі меблі були вкриті здоровенними плямами фарби і жиру. В будинку пахло вином, фарбами, ароматичними олійками і дешевим тютюном.

Вінт був радий гостям. Він звільнив для них здоровенний надувний матрац, що лежав на підлозі, присипаний жовтими газетами. Потім довго вовтузився на кухні, шукаючи чисті чашки. Чашок не було.