Читать «Перший спалах» онлайн - страница 103

«От, чувак, я часто бачу сни. Карколомні. Кольорові. Це прикольно, коли можна ходити догори ногами чи бачити, як твої пальці перетворюються на макарони. А ще краще — на желейних черв’ячків. А ще я люблю говорити з котами. В реальному житті вони ніфіга не розуміють, що ти їм кажеш, а тільки дивляться на тебе, мурчать або намагаються відкусити ніс. А от уві сні вони тобі відповідають. Скажи, ти коли-небудь хотів собі котяру, який вміє не тільки мурчати і сцяти по кутках, але й розмовляти чи навіть бухати?»

«Я їх всіх люблю... Усі-усіх... Ось дивись, Мирко — це мій братик. Він дуже дурний, хоч і геній. І це добре. А ще є Вінт. І він — художник. Офігенний художник, таких тепер майже нема. От що значить — руки з правильного місця. Від його картин реально шторить. Ти мусиш це побачити... Вінт класний і завжди п’яний. Мені іноді здається, що він трохи притрушений, але пофіг... Коли він п’яний, то дуже щасливий. Хоча... Ми усі тоді щасливі. От лежиш собі такий в дрова — і тобі д-о-обре! Особливо, коли поруч твої друзі — такі ж самі обдовбані чувачки. Нє, ми не бухаємо цілодобово, ти не думай. Але коли вже доводиться, то нормально так... Ну і що, правда? Ми ж усе одно нікому не шкодимо. Просто валяємося на дивані чи на килимі і сміємося. Ну... Це як така собі секта щасливих людей. Ну там, знаєш, хворіти на життя, вдихати його разом із димом, пропускати крізь цигарки і легені, запивати вином. Що, пафосно? А як тобі таке? Ми п’яніємо від життя, ми ловимо від нього наркотичний кайф, нас гребе і накриває хвилями ейфорії — з головою накриває, шалено і безповоротно. А ще ми постійно сміємося, сміємося з усіх і кожного, бо тільки сміхом можна заглушити страх. Ще більше пафосу, бачиш? Я ж попереджала!»

«Пафос пафосом, але я кажу правду. Думай, що хочеш... Коли я кажу про страх, то маю на увазі всіляку стрьомну фігню. Чого ми боїмося? Я й сама не знаю. Кожен із нас боїться, страх живе у його серці, десь глибоко на дні, десь там, куди ми ніколи не заглядаємо. До пори, до часу, розумієш? А потім виростає — і починає задовбувати. Він жере наші ілюзії, якісь забуті мрії і нездійснені бажання. Це огидно... Ну так, знаєш... Фу. Він поїдає нас роками, підгризає, підточує, розростається, ніби якась ракова пухлина. Він підкрадається до нас порожніми ранками і самотніми вечорами, коли ми їдемо в переповненому автобусі чи п’ємо чай перед сном. Він ходить за нами по шумних вулицях, чатує в безлюдних коридорах і — тільки уяви собі — навіть підглядає у душі. Ти б хотів, щоб хтось дивився, як ти собі миєш...? Ну, неважливо, що саме миєш, але от сам факт, що хтось це бачить... Або коли ти сидиш на унітазі. Чи ще щось таке... Страх — це ніби паразит... Бо він думає з нами, він дихає з нами і пожирає нас, поки ми спимо. Хоча ні, наш страх — це вірус. Вірус, від якого не втекти. А єдині ліки проти нього — сміх.»