Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 117

Відкинувшись на спинку крісла, Шехтель закурив і хвилину-другу мовчки дивився на підлеглого, мовби прощаючись з ним.

— Хоча шкода, курва. Ви добрий поліцейський, — додав він згодом. — Гаразд, можете йти. Чекатиму на ваш рапорт. Спробуйте пояснити все, що сталося.

Вістович кивнув і вийшов за двері. З того, як розмовляв з ним шеф, він завжди міг зрозуміти, які настрої у вищого поліційного керівництва. Коли Шехтель осатаніло кричав на нього, це означало, що пояснень чекають від самого директора поліції, і Вістовича, можливо, покарають, але залишать при посаді. Якщо ж той говорив спокійно, як зараз, то швидше за все, нагорі вимагають чиюсь голову. В цьому випадку Шехтелю зручно запропонувати голову Вістовича.

Комісар спустився донизу, де на посту чергового стояв телефонний апарат. Вістович зняв слухавку і попросив телефоністку з’єднати його з номером на вулиці Длугоша, 6. За кілька хвилин з того боку озвався професор Смолюховський.

— Це Вістович, — сказав комісар. — Чи не міг би пан забронювати квиток до Данціга також і для мене?.. Буду вдячний пану. Авжеж, я розумію, спочатку до Кракова, а потім... Так. Щиро вдячний. До зустрічі!

Після розмови комісар вийшов на вулицю і рушив кудись у бік Марійської площі. Наступного дня Вістович не з’явився на службі.

* * *

Потяг минув Краків і невдовзі зупинився на кордоні. Було за північ. За вікном електричні ліхтарі вихоплювали з темряви метушливі постаті прикордонників і величезну таблицю з написом «Deutsches Reich».

— Die Kontrolle! — почувся за дверима голос кондуктора.

За кілька хвилин до купе зайшов німецький офіцер.

— Ihre Pässe bitte, — звернувся він до Вістовича і Смолюховського.

Чоловіки мовчки простягнули йому свої документи. Той, уважно перевіривши їх, повернув назад і, побажавши доброї дороги, вийшов з купе. Через годину потяг рушив далі.

Наступного дня, під вечір, вони прибули до Данціга. Зійшовши з потяга, Смолюховський впевнено рушив до двірця, а відтак, минаючи довжелезні ряди торговців бурштином, подався до придвірцевої площі. Вістович, намагаючись не відставати, пішов за ним.

— Ми зупинимось у мого давнього колеги, — на ходу кинув професор. — Гюнтер мав би вже нас чекати...

Знайшовши зручне місце, де вони були недосяжні для привокзального метушливого натовпу, професор поставив свою валізу біля ніг і почав уважно роззиратись довкола.

Недалеко від них тягнулася трамвайна колія, далі простягався невеличкий парк, а за ним виднілися довгі шпилі соборів Старого Міста й уламки среденьовічних мурів. Над ними кружляли чайки, нагадуючи про те, що до моря звідси можна дістатися за якихось півгодини.

— А ось і Гюнтер, — промовив раптом професор і рушив назустріч сивому чоловікові в темно-коричневому пальті.