Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 115

— Тепер голова мертва, — додав він.

— Я помітив, що ваша зброя значно дієвіша, ніж наша, — мовив поліцейський. — Хоч ви стріляли всього лиш з револьвера.

— Справа не в зброї, а в кулях, — відповів Смолюховський. — Я виготовляю їх сам зі спеціального сплаву срібла. Інакші цих падлюк не брали.

— Звідки ви про них дізналися? Про вампірів? — не стримавшись, запитав комісар.

— Віддавна досліджую всіляку нечисть, — відповів професор. — Така собі справа для душі в часи дозвілля. Значно цікавіше було стежити за тим, як ви, пане Вістовичу, йшли по їхньому сліду. Варто було тільки спрямувати до вас мого знайомого, пана Зільмана. Зізнатися, я приємно вражений, бог досі був інакшої думки про нашу поліцію...

— Зільмана підіслали до нас ви? — здивувався комісар, пропустивши похвалу повз вуха.

— Не те щоб прямо підіслав... Скажімо, так, натякнув, що в смерті його друга професора Сабінського чимало дивного, — уточнив Смолюховський. — Решту висновків той зробив сам, а після цього подався до вас. Щоправда, підозрюючи у всьому бідолашну Елю Буковську... Ось що, пане Вістовичу, пропоную залишити тут ваших поліцейських, а самим податися до моєї лабораторії на вулиці Длугоша. Там і поговоримо. Тим більше що під цими завалами, на жаль, немає найголовнішого драугра — Акселя Гальдена. Пана Нікого і Нізвідки.

Комісару не залишалося нічого іншого, як погодитись. Тим більше що нічний натовп довкола зруйнованого будинку вже починав збиратися. Зникнувши звідси, можна було б дещо відтягнути час неприємного спілкування.

Діставшись останнім трамваєм до вулиці Зиблікевича, чоловіки вийшли і подалися далі вуличкою Святого Марка, що стрімко підіймалася вгору й виводила на Длугоша. Тут вони зупинилися біля брами будинку під номером 6. Смолюховський гучно постукав, і за кілька хвилин з оглядового віконечка в брамі визирнула чиясь волохата голова. Пара блискучих, як у пса, очей пильно вдивилася у прибулих, а тоді скрипучий голос промовив:

— Це ви, пане професоре? Даруйте, не знав, що пан іще повернеться...

В ту ж мить заскрипіли засуви, і сторож, прочинивши браму, впустив їх досередини.

Смолюховський провів комісара до своєї лабораторії, де панував страшенний розгардіяш, але поміж напіврозібраних та цілих приладів, якихось дивакуватих креслень та дротів, що звисали просто зі стелі, містився стіл, застелений чистою скатертиною, а поруч на невеликому креденсі стояв кавник.

— Хочете кави? — запитав професор.

— Не відмовлюсь, — відповів Вістович, бо відчував якусь препаскудну втому.

Смолюховський дістав з шухляди невелику дерев’яну кавомолку і засипав туди достатню кількість ароматних чорних зерен. Змоловши їх, чоловік запалив пальник під кавоваркою.

— Чому ви впевнені, що Гальден не загинув під тими завалами? — запитав комісар, спостерігаючи за його роботою.

— Інтуїція, якщо хочете, — відповів професор. — Його останки я знайшов би найперше, і мені довго довелося б стріляти в його голову, щоби з ним нарешті покінчити. Як на мене, Гальдена взагалі не було в тому будинку...