Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 119

— Отже, по обіді вирушаємо до річкового порту, — втрутився Корфман. — Огиднішого видовища, аніж тамтешні повії, годі уявити.

Близько п’ятої чоловіки дісталися річковим трамваєм до Крантору, що височів над зеленуватим плесом Молтви. Могутній механізм неквапно підіймав чималий вантаж, який мав опинитися на баржі, що стояла поруч. Здалеку не було видно тих, що виконували титанічну працю за важелями, тому могло здатися, ніби кран якимось дивом працює самостійно.

Минувши Крантор, чоловіки звернули з набережної, опинившись у вузькому затхлому провулку. Той вивів їх до покинутого складу, поруч з яким у пивниці облущеного дому гула п’яними голосами таверна.

Дехто, незважаючи на прохолодну погоду, сидів на ящиках та діжках знадвору, хлебчучи дешеве пиво чи горілку.

— Ви надто пристойно виглядаєте, — прошепотів комісар Смолюховському й Корфману. — Краще йдіть далі, бо сприймуть вас за поліцейських філерів.

— Лишити вас самого? — здивовано перепитав доктор. — У цьому гадюшнику?

— У Львові бував і не в таких, — відмахнувся Вістович.

— Будемо чекати вас неподалік, — сказав професор. — Біля Оливкового собору. Ви його знайдете...

— Гаразд, ідіть уже, — перебив комісар, помітивши, що вони притягують увагу клієнтів цієї таверни.

— Ein Scheissdreck werde ich tun! — вигукнув він раптом вдавано п’яним голосом. — Verpiss dich!

Для певності комісар добряче штовхнув обидвох, а сам поплентався до дверей таверни. Там на нього вже дивилися з повагою.

— Чого вони вчепилися до тебе, друзяко? — запитав гнилозубий моряк.

— Кажуть, я вкрав щось, — буркунув у відповідь Вістович.

— То вони з поліції?! — заволав гнилозубий, схоплюючись з місця.

— Та облиш їх! — Комісар вчасно вхопив моряка за рукав. — Краще скажи, де мені взяти курву?..

— Schickse, — протягнув той, із задоволенням вимовляючи кожну літеру. — Та вони скрізь. Вибирай.

Моряк широким жестом провів рукою довкола себе, при цьому ледве не впавши на підлогу. Вістович також розгледівся. Декілька дівок нудьгували під стіною, деяких уже обмацували п’яні клієнти. Декотрі спали, полягавши абияк. Шукати, направду, довго не треба.

Одна з них відразу привернула його увагу. Невисока, хвороблива на вигляд чорнявка з абияк перев’язаним волоссям. Лишивши моряка, Вістовим підійшов до неї. Жінка вирівнялась, випинаючи вперед груди, і спробувала посміхнутись.

— Хочеш мене? — крізь силу промовила повія.

Було помітно, як сильно вона ненавидить зараз цю роботу, це місце і саму себе.

— Здається, тобі зле, — зауважив комісар, підсовуючи їй кілька марок.

Вона швидким рухом вхопила гроші і миттю сховала їх у ліфі.

— То тільки так здається, любчику, — енергійно промовила вона. — Я тобі таке зроблю, що довіку мене не забудеш. Ходи.

— Стривай, — зупинив її Вістовим.

Жінка з подивом глянула на нього.

— Чого ти? Випити хочеш?

— Поговорити.

— Про що нам з тобою говорити?

— Я бачу, тобі зле.

— Гаразд, можеш не дивитись на мене. Я стану навкарачки, а ти роби свою справу.

— Не буду я робити «свою справу»! — гримнув комісар.

— Гроші назад не віддам, — ледь не плачучи, промовила жінка. — Знаєш, який це для мене скарб?