Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 116

Професор налив каву у дві філіжанки і чомусь накрив їх аркушем паперу. Вочевидь, це був його власний дивакуватий рецепт.

— Якщо там не було Гальдена, то ви тільки дарма завдали такої шкоди місту, — сказав Вістович. — Наскільки мені відомо, драугри вміють створювати таких самих чудовиськ, як вони...

— Як на мене, то недарма, — заперечив Смолюховський. — Гальдена немає вже у Львові. Кілька годин тому я дізнався, що ящик, в якому він сюди прибув, відправили назад до Данціга. Впевнений, що він повернувся туди, звідки прибув. А Львів тепер очищено.

— Хто відправив? — здивувався Вістович.

— Невідомо. Найпевніше, в документах запишуть поштову помилку. Бо ж покійний Сабінський і його колеги чекали на рунічні письмена, а отримали порожні скрині, — сказав професор.

— Не порожні, — зауважив поліцейський.

— Про те, що в них був несподіваний гість, ані Сабінський, ані Еля, ані професор нікому не розповіли, а гостинно його прийняли. Що сталося далі, пане Вістовичу, ви знаєте.

— Що сталося далі, так. Не зовсім розумію, що було перед тим, як усе почалося.

— Історія стара як світ, — сказав професор, прибираючи папір з філіжанок і пропонуючи гостеві каву. — Гальдена почали цькувати десь у рідній Норвегії. Час від часу такі, як я, там влаштовують полювання на упирів. В якусь мить єдиним порятунком для нього було сховатися в поштову скриню і сподіватись на долю. Так, морем він потрапив до порту в Данцігу, а звідти — до Львова, коли замість ящика з рунами професору Сабінському випадково надіслали скриню з вампіром.

Знаєте, у драугрів дуже сильна інтуїція. Відчувши, що йому загрожує небезпека, Гальден вирішив залишити Львів і зробив це в перевірений спосіб.

— Тобто зараз він... — почав комісар.

— Прямує поштою назад до Данціга, — закінчив замість нього Смолюховський.

— От і чудово, — посміхнувся Вістович.

— Якраз ні, дорогий комісаре, — сказав професор: — Нам слід наздогнати його і закінчити справу. Бо драугри не люблять програвати, і він колись таки повернеться сюди.

Комісар похитав головою.

— Вас заарештовано, пане Смолюховський, — промовив він. — Тож вранці чекатиму пана у відділку. Скажімо, на одинадцяту.

Вістович підвівся і рушив до дверей.

— Не спізнюйтесь, — додав він виходячи.

Вранці Вістовича, як і очікувалось, викликав до себе директор поліції. Вільгельм Шехтель був на диво спокійний і, не піднімаючи очей, указав комісарові на стілець. Коли шеф нарешті підняв на нього очі, розмова почалася зовсім не з нічного вибуху.

— Цієї ночі помер такий собі Ігнаци Пшеворський, знаєте, хто це? — запитав Шехтель.

— Ні, — коротко відповів комісар.

— Він був суддею. Впливовим, курва, чоловіком...

Вістович, усе ще не розуміючи, до чого тут, власне, він, скрушно похитав головою. Проте від наступних шефових слів його мов струмом вдарило:

— Учора була в нас така собі Рахель, яка служить покоївкою в одінієї пані в будинку на Понінського... Тепер збагнули, про що йдеться, Вістовичу? Вона розповіла чимало цікавого. Наприклад, те, що ви тримали голого Пшеворського під прицілом, після того як він солодко грав вашу колишню коханку... Рятує вас наразі лише те, що суддя помер не від кулі, а від якогось отруєння. Принаймі так стверджує доктор Фельнер. Проте ви, комісаре, все одно серед підозрюваних. І ще цей сраний вибух уночі... У мене відчуття, що цього разу вам точно кінець, комісаре.