Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 114

— Виходимо, — підтвердив комісар.

— Вони втечуть через вікна, — з жалем промовив Самковський уже на вулиці.

— Навряд чи, — заперечив незнайомець: — Вікна нижнього поверху заґратовані, і ґрати ставили ще за Меттерніха. А тоді, повірте, все робили на совість. Зламати їх буде не під силу навіть драуграм.

— Тоді рано чи пізно вирвуться через двері, — буркнув ад’юнкт.

— Ваша правда.

Раптом Вістович помітив у руках незнайомця край якоїсь товстої мотузки чи кабелю.

— Що це ви робите? — запитав комісар.

— Накажіть усім лягти на землю, — сказав замість відповіді незнайомець.

— Що?

— Нехай усі ляжуть! — повторив той.

— Ах ти психопате! — закричав Вістовим, зрозумівши раптом, у чому річ: — Ану зупинись, засранцю!

— Пізно, — коротко мовив той.

У повітрі щось люто зашипіло.

— На землю всім! — вигукнув комісар. — Усім лягти!

Вістовим також кинувся на сиру бруківку і накрив голову руками. За кілька секунд пролунав вибух, який, здавалося, здатен був зруйнувати півміста. Коли все трохи вляглося, поліцейський обережно підвів голову. З деяким навіть подивом він побачив обриси сусідніх будинків, які, здавалось, дивом уціліли. Проте на місці вілли під номером 17 курився величезний сірий стовп пилу, врізаючись у темне полотно міської ночі.

Навпроти Вістовича обережно зводився на ноги сам підривам. Комісар вхопив карабін і рвучко наставив на нього.

— Ані руш, сучий сину, — прохрипів поліцейський.

— Як скажете, комісаре, — спокійно відповів той. — Я нікуди не збираюся.

— Хто ти в біса такий? — запитав Вістовим, потроху приходячи до тями.

— Мене звати професор Маріан Смолюховський, — спокійно відповів незнайомець.

— Ще один, курва, вчений муж... — промовив Самковський, підбираючи з землі свої окуляри.

— Навіщо було підривати будинок? — запитав комісар.

— А ви знали кращий спосіб знищити цих чудовиськ? — перепитав професор. — Ще трохи — і вони б вирвалися з тієї вілли. Як гадаєте, ваші філери зупинили б двадцятьох розгніваних вампірів на відкритому просторі?

Вістовим змовчав. Він знав, що от-от довкола почне збиратись натовп. Про всяк випадок сюди приїде пожежна команда, потім якісь чиновники і писаки зі щоденних газет. За кілька годин його почне шукати шеф. Коли знайде, то навряд чи повірить в історію з драуграми. Вістовичу краще вигадати щось більш підходяще... Попри те, що цей бісів професор таки мав рацію, комісар готовий був його задушити.

— Опустіть ваш карабін і ходімо оглянемо завали, — знову озвався Смолюховський і, не чекаючи Вістовича, попрямував до місця вибуху.

Пил потроху всідався, і крізь нього поступово, як на фотопластині, проявлялися уламки вілли. Чоловіки рушили до місця, де був передпокій, і за кілька кроків комісар відчув, як наступив на шмат чиєїсь плоті. Голосно вилаявшись, поліцейський відскочив убік.

— Їх розірвало на шматки, але майже кожен фрагмент вампірячого тіла продовжує жити, — сказав професор. — Бачите он ту голову? Ви навіть можете з нею поспілкуватися.

Вістовичу знову нічого іншого, окрім брудної лайки, не спало на думку. Між тим Смолюховський дістав з-за пояса свого револьвера і вистрілив у той бік, куди щойно вказував.