Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 106
Богдан Вікторович Коломійчук
— Що ж, дякую за таку оцінку.
Міллер відкрив кришечку і висипав цигарковий попіл на чистий аркуш паперу, що лежав на його столі. Кілька хвилин він уважно придивлявся, а тоді сказав:
— Безперечно, не львівський тютюн. Попіл надто чорний... Крім того, в цьому тютюні не було жодного іншого компонента...
— Що ви маєте на увазі? — з цікавістю перепитав Вістовим.
— Бачте, комісаре, іноді для кращого смаку ми додаємо деякі ароматичні компоненти, тут їх не було. Втім, головне не це, а характерний чорнющий колір.
Ще кілька хвилин він розглядав попіл у збільшувальне скло.
— Боюсь помилитися, пане Вістовичу... — нарешті сказав чоловік. — Боюсь помилитись, — знову повторив він, — але, здається, це були цигарки «Roth-Händl»... Тільки для них використовують такий тютюн.
— Австрійські? — перепитав комісар.
— Німецькі.
— А їх можна купити тут? — вирішив уточнити Вістовим.
— Сумніваюся. Навіть більше. Впевнений, що ні. Їх не купити навіть у Берліні чи Бреслау. Хіба що в...
— ...в Данцігу? — вирвалось у Вістовича.
— Логічно, — посміхнувся Міллер. — Там їх виробляють. Вони дуже міцні, тому курять їх переважно моряки і портові робітники.
Комісар задумався, і за кілька хвилин Міллеру навіть здалося, що той забув про його існування. Врешті, господар мусив кашлянути, щоб якось нагадати про себе.
— Усе гаразд, пане Вістовичу? — запитав він, коли поліцейський знову перевів погляд на нього.
— Так, — відповів той. — Дякую вам за допомогу. Мені час іти.
— Що ж, звертайтесь, якщо раптом буду ще потрібен.
Міллер простягнув гостеві на прощання руку. Той мляво її стис і все ще у глибокій задумі вийшов з кабінету.
Діставшись до Львова, комісар не поспішав іти в управління поліції, а повернув до кав’ярні Шнайдера. Хотілося випити і ще раз обміркувати декілька здогадів, що раптово спалахнули в його голові яскравим полум’ям, обпікаючи тепер усе єство. Запримітивши на шинквасі телефонний апарат, Вістович запитав, чи може ним скористатись. Господар охоче дозволив.
— Прошу з’єднати з моргом на Пекарній, — сказав він телефоністці якомога тихіше, щоб не привертати увагу. — Так, з моргом... Я впевнений, що за ними закріплений номер. Перевірте ще раз... От бачите, я був правий.
Чекаючи на з’єднання, Вістович глянув на годинник. Була друга пополудні. Якщо він усе порахував правильно, то Фельнер має зараз бути саме на Пекарній. За кілька хвилин він з радістю почув малоприємний голос поліційного лікаря:
— Am Apparat! — буркнув той. — Feiner.
— Вістович, — відповів комісар. — Добре, що ви там, докторе...
Проте співрозмовник виявився іншої думки:
— Кожного разу, коли звучить ваш голос, Вістовичу, слід чекати якоїсь гидоти, — мовив він. — Востаннє це була мертва шльондра.
— От про неї і йдеться, — сказав комісар. — Тіло ще в морзі?
— А ви гадали, вона встала і пішла назад у бордель?
— Звісно ні. — Вістович ледве стримувався, щоб не відповісти йому в тон. — Ви не помітили на ньому яких-небудь дрібних ран?
— Ні, чорт забирай. Я ж сказав, що вона померла від отрути.
— Безперечно. Але готовий битися об заклад, що дечого ви не зауважили.