Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 107

— Чого, наприклад?

— Слухайте уважно, — комісар вдихнув повітря, щоб говорити якомога чіткіше: — Підіть до трупа і зазирніть йому за нижню губу...

— Що?!

— За нижню губу, — повторив Вістович.

— Що ви верзете, комісаре? Якого дідька я це робитиму? — Чути було, що доктора почав розбирати сміх і він от-от розрегочеться. — А чому не в сраку зазирнути, дозвольте спитати?

— Курва! Робіть, що кажу, докторе! — не витримав поліцейський.

З іншого боку запанувала тиша, а потім стало чутно, як Фельнер клацає язиком. Він завжди робив так, коли нервував.

— Гаразд, — врешті озвався лікар. — Не кладіть слухавки. Труп за стіною, я залишив біля нього студентів. У мене якраз лекція.

Вістович полегшено зітхнув. Було б значно гірше, якби Фельнер просто знервовано послав його до дідька і подався продовжувати лекцію. Тоді довелося б самому їхати на Пекарну, а це забрало би купу часу. Невдовзі він повернувся і спочатку кашлянув у слухавку, мовби для того, щоб з’ясувати, чи співрозмовник нікуди не пропав.

— Пане докторе... — підтвердив свою присутність комісар.

— Не знаю, яким дивом, чорт забирай, але ви таки мали рацію, Вістовичу, — мовив доктор.

Комісар відчув, як серце його шалено закалатало.

— Що ви там помітили? — запитав він.

— Рани, ніби... сліди від зубів, — відповів доктор. — Наче хтось вкусив її під час поцілунку. Причому дуже сильно.

— Чудово, — виснував комісар. — Просто чудово.

— Зичу успіху, Вістовичу, — сказав наостанок доктор. — Auf Wiedersehen.

Поліцейський поклав слухавку і, поспіхом розрахувавшись, рушив до виходу. В Дирекції поліції його вже чекав Самковський. Побачивши, що Вістович зосереджений і навіть дещо знервований, ад’юнкт не одразу наважився заговорити до шефа. Лишень коли той відірвався від записника, обережно промовив:

— Щодо вашого доручення, шефе...

— Якого?

— Пан доручив мені перевірити, чи траплялися ще випадки смертей, коли тіло перетворювалось на мумію, — нагадав Самковський.

— Перевірили? — Вістович з цікавістю подивився на підлеглого.

Той кивнув.

— У похоронному бюро «Ewigkeit» Йони Вайса говорять, що мали три таких трупи. Решта контор увесь час ховали звичних мертвяків...

— Так-так... Отже, разом із професором та Софією Вільчевською маємо п’ять, — сказав комісар. — Адреси померлих знаєте, Самковський?

— Аякже. Молода гувернантка на Понінського, власник антикварної крамниці на Кохановського і студент, що жив на Баторія. — Ад’юнкт з неприхованою гордістю поклав перед шефом листок з трьома адресами.

Роботу і справді було виконано добре. Комісар навіть подумав, що пора клопотати про підвищення для свого підлеглого.

— Отже, ми маємо справу з якоюсь невідомою хворобою, — зазначив Самковський. — А це вже не наша справа.

— На жаль, наша, — заперечив комісар. — Як пригадуєте, за висновком медичного експерта, Софію отруїли. Фельнер не встиг провести розтин тіла професора, але я впевнений, що причина його смерті така ж. Сабінського також убили.

— А цих трьох? — обережно запитав ад’юнкт, вказуючи пальцем на папір.

— Думаю, вони також померли від тієї ж отрути...