Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 105

Міллер говорив польською з помітним німецьким акцентом.

— Гаразд, тоді одразу до справи, — мовив гість, зрозумівши, що пропозиції випити він не дочекається. — Ви навряд чи про це знаєте, пане директоре, але кілька днів тому у Львові померла молода дівчина на ім’я Софія Вільчевська.

Міллер знизав плечима.

— Шкодую, пане Вістовичу, але це ім’я нічого мені не говорить.

— Звичайно. Навряд чи ви маєте звичку нотувати імена повій, з якими мали інтимні стосунки.

Міллер здивовано глянув на комісара, але сприйняв його слова спокійно. Трохи помовчавши, він підвівся з крісла і підійшов до вікна.

— Вип’єте, комісаре? — раптом сказав він. — У мене є «Baczewski».

Вістович похитав головою. Тепер ця пропозиція не принесла йому радості.

— Тоді послухайте, — чоловік заговорив раптом дещо різким тоном. — Я віденець, і хоч маю в Лемберзі серйозні справи, все ж не залишуся тут назавжди. Окрім усього, я вдівець, тож, як ви розумієте, не зраджую дружину в прямому розумінні. Додам, що мені здебільшого начхати на мою репутацію, тож свою спробу мене шантажувати вважайте проваленою, пане Вістовичу...

— Я не збирався вас шантажувати, — заперечив комісар.

— Он як? Тоді до чого ця розмова?

— Ви надто поспішаєте з висновками, пане Міллере, а я всього лишень маю до вас декілька питань.

— Ich bin ganz Ohr, — сказав той.

— Ви часом не помітили, що та дівчина кепсько почувалась, коли була з вами? — запитав Вістович.

— Ні, виглядала здоровою.

— А не скаржилась на інших клієнтів?

— Ми майже не розмовляли, пане комісаре.

— Отже, ви мовчки примусили її шмагати вас?

— Я не змушував. Просто запитав, чи вона згодна це робити... Якби відмовилась, я б не наполягав.

— Які цигарки ви палите, пане Міллере? — змінив тему поліцейський.

— Яке це має значення?

— У тій кімнаті, де ви були з Софією, я знайшов цигарковий попіл на підвіконні.

— Ви розчаруєтесь, пане Вістовичу, але сам я майже не палю. Вкрай рідко. Настільки рідко, що пам’ятаю дні, коли дозволяв собі викурити бодай одну цигарку, — промовив Міллер. — Тож можу запевнити вас, попіл залишив не я.

— Знаю, — кивнув комісар, — ви були в Мамки Цимес двадцять другого жовтня, а курили в кімнаті Софії за два дні до її смерті.

— Звідки ви знаєте, коли там курили?

— Бо в кімнаті не прибирали, відколи дівчині стало погано.

— Отже, курив останній клієнт? — з несподіваним азартом сказав Міллер.

— Більш того. Курив убивця або той, хто пов’язаний з убивцею. Можливо, виконавець злочину.

— Он воно що. То ви розслідуєте вбивство?

— Офіційно — ні. Але те, що її вбили, вже не викликає сумніву.

Міллер трохи помовчав, видно, для того, щоб зібрати думки докупи.

— І все ж... Чим я можу вам допомогти? — запитав він після паузи.

Вістовим дістав з кишені невеличке пуделко.

— Якщо я покажу вам цей попіл, ви зможете вгадати марку цигарок? — запитав він.

Міллер стенув плечима.

— Я, звісно, багато знаю про тютюн... Спробую.

— Якщо не скажете ви, то не скаже ніхто, — мовив комісар і простягнув власникові тютюнової фабрики скриньку.