Читать «В"язниця душ» онлайн - страница 104
Богдан Вікторович Коломійчук
Втім, сказав він це радше Самковському, бо Марія вже сховалася за дверима покоїв нагорі. Підлеглий кивнув.
— «Nawet Pani Cesarzowa pâli tyton z miasta Lwowa», — пригадав Самковський рядок з рекламного віршика, яким продуценти львівських цигарок заохочували купувати їхню продукцію.
— «Tyton z miasta Lwowa», — повторив комісар, — tyton lwowski... Пані Цимес писала мені, що на ґудзиках одягу третього клієнта покійної Софії були витиснені дві літери: Т і L. За її описом, цей чоловік підприємець.
— Ерік Міллер, — клацнув пальцями Самковський, — власник львівської тютюнової фабрики.
— Віденець? Вдівець? — перепитав комісар.
— Так! Це точно він, — в азарті ад’юнкт навіть скочив з місця. — Місяць тому приходив скаржитися, що у Винниках його обікрали.
— Подумати лишень, Самковський, якби ми зібрали за одним столом усіх любителів бордельних насолод, то отримали б досить порядне і достойне товариство, — посміхнувся Вістович.
На цьому він, здавалось, утратив інтерес до власника тютюнової фабрики і продовжив читати про скандинавську нечисть. Самковський невдовзі заснув, а коли прокинувся, комісар (якщо тільки він спав) курив свою першу вранішню цигарку.
— Котра година, шефе? — захриплим голосом поцікавився ад’юнкт.
— Сьома ранку, — відповів той.
За кілька хвилин до вітальні зайшла Марія, принісши поліцейським сніданок.
— Як почувається пані Сабінська? — запитав Вістович.
— Начебто краще, — відповіла служниця. — Проте, дуже вас прошу ще почекати зі своєю справою.
— Як накажете, — мовив комісар, розрізаючи ножем запашну кайзерку, щоб напхати всередину малинового Конфітуру. — Нехай пані одужує.
Самковський у цей час робив те саме.
— Ось що ми зробимо сьогодні, — сказав Вістович підлеглому, коли Марія пішла: — Я зустрінуся з цим Еріком Міллером, а ви, щойно вас тут замінять, знайдіть Фельнера і разом з’ясуйте одну річ.
— Що саме? — перепитав Самковський, не перестаючи жувати.
— Чи траплялися у Львові за останній час ще випадки таких смертей, як смерть професора і Софії Вільчевської, коли від трупів залишився ледь не сам порох.
— Niema sprawy, szefie, — відповів ад’юнкт і запхнув до рота черговий кусень випічки з конфітуром.
— От і гаразд.
Поліцейські закінчили сніданок, і комісар першим вийшов з будинку.
До Винників, де власне знаходилась тютюнова фабрика, з Личаківської було недалеко, але через дощі, які не припинялися у Львові вже кілька днів, дорога перетворилася на суцільне глиняне місиво, і фіакр діставався туди майже годину. Опинившись нарешті у потрібному місці, Вістовим з жахом подумав, що сьогодні йому ще повертатись до Львова тим самим шляхом, і, не стримавшись, голосно вилаявся.
Ерік Міллер був у своєму кабінеті й, отримавши візитівку поліцейського, наказав його впустити. Коли Вістович зайшов, чоловік виглядав дещо здивованим, але привітно простягнув йому руку і запросив сісти.
— Не очікували візиту поліції, пане Міллере? — запитав комісар, трохи затримавши погляд на вікні, звідки проглядався чудовий краєвид на довколишні ліси.
— Щиро кажучи, ні, — відповів той. — Тому радий буду дізнатися, чим можу стати в пригоді.